Мої батьки до війни були вчителями. Крім мене у родині було ще троє дітей: два братики та сестричка. Коли почалася війна, тато добровольцем пішов на фронт, а нас евакуювали до Поволжя. Їхали потягом три місяці, і бомбили нас нещадно вночі і вдень. Коли прибули на місце, мама пішла працювати в колгосп, а нас, дітей, прилаштували, кого — до садочка, кого — до школи. Життя було дуже важке, а тут ще і від тата перестали приходити листи. Як потім дізналися, він воював разом зі своїм молодшим братом Олексієм. Обидва загинули 1942-го.
І от, коли визволили Харків, мама почала збиратися додому. Їй казали: «Хто вас там чекає? Там усе зруйновано». Але мама була непохитна. 1944-го приїхали до Гракового Харківської області.  Мама працювала в колгоспі, а нас змушена була віддати в дитбудинок неподалік. Ми дуже за нею скучали. Вчилися у школі, а влітку працювали у полі. Я написала їй листа: «Мамочко, забери нас. Я не проситиму їсти, я буду тобі допомагати...». Зрештою, мама нас забрала. Пролетіли роки. Ми виросли, вивчилися, прожили життя. Я вже сама стала бабусею. Радію онукам і прошу Бога, щоб їх життя склалося краще, ніж у мого покоління.
Чугуїв
Харківської області.