Запорізька Алея Слави напередодні свят — ще не в усій своїй красі. А ось 9 Травня — у переддень якого «зеленгоспівці» міста забезпечать масову висадку вже квітучих червоних сальвій — то буде зовсім інша справа. Сама ж алея, спочатку просто дубова, — давно вже цілий меморіал пам’яті оборонців і визволителів Запоріжжя. А починалося все у 1965 році, коли на пустирі біля Запорізької міськради посадили перші дубки. І взялися за лопату не прості, як мовиться, люди, а виключно Герої. Ось вже 50-річний дуб льотчика-аса Олександра Покришкіна — тричі Героя Радянського Союзу. А навпроти — дуб, який посадив легендарний Маршал Василь Чуйков. Він, нагадаємо, тримав оборону в самому пеклі Сталінграда, а потім вже на чолі своєї ж 62-ї армії, перейменованої у 8-му гвардійську, визволяв Запоріжжя і штурмував Берлін...

З роками все тут реконструювалося і добудовувалося. З’явилися центральна гранітна стела з написом «Алея Слави», а згодом і стели, присвячені частинам і навіть окремим, найбільш героїчним, підрозділам, які обороняли та визволяли місто. А ось композиційно вінчає меморіал монумент «Комбат» (на знімку). Нагадаємо, що одним із символів Другої світової війни стало фото фронтового кореспондента Макса Альперта саме з такою назвою. Полковник у відставці Іван Олексійович Єременко якось розповідав мені, що вперше побачив знімок у газеті «Правда» у тому ж таки 1965 році. І одразу до матері: «Так це батько!» Та — у сльози...
Зібрали всі документи, фотографії і з листом — до редакції. Потім ще ходили по інстанціях — та куди там: у похоронці, виданій вже після визволення Запоріжжя у 1943 році (і після повного безладу під час трагічного відступу у межиріччі Дону і Волги літом 1942 року), написано, що Єременко Олексій Гордійович пропав безвісти ще у січні 1942-го. А ось фотокореспондент Альперт каже, що знімав улітку того ж року. У книзі спогадів («Беспокойная профессия», 1962 рік) він розповів офіційну на той час версію: що був бій, був комбат, зняв його під час атаки, потім командир загинув, прізвище написати не вдалося. Щоправда, спочатку фотокореспондент не сказав, що замість «кубарів» на петлиці шляхом ретушування з`явилися капітанські «шпали»...
Зауважимо й те, що тоді багато хто впізнавав свого солдата у «Комбаті». Минуло всього 20 років після війни — вона закарбувалася в пам’яті багатьох, були живими мільйони її ветеранів. Скажемо і таке: ще у 2005 році один 90-річний дідусь із Маріуполя розповідав, що то він на знімку...
На початку 1970-х ситуація навколо фото почала потроху прояснюватися, тим більше, що й сам Макс Альперт змінив свої свідчення (і особисто написав про це синові загиблого молодшого політрука Єременка Іванові). Та й науковці визнали, що на підставі вивчених знімків, «з високим ступенем вірогідності» — на фото саме колишній голова колгоспу «Авангард» із села Терсянки Вільнянського району Запорізької області. А головне, що Олексія Єременка у «Комбаті» визнали ветерани 220-го стрілецького полку 4-ї стрілецької дивізії. Саме у смузі останнього з’єднання, в районі Ворошиловграда (Луганська), знімав Макс Альперт влітку 1942 року. Згодом було з’ясовано і день загибелі О. Єременка — 12 липня 1942-го. Пізніше, в 1974 році, вже коли саме її чоловіка було офіційно визнано героєм фото «Комбат», вдова (коли до пошуків підключилася і дуже популярна та впливова тоді «Комсомольская правда») отримала нову похоронку...
А незабаром в Запоріжжі, на Алеї Слави, з’явився бетонний монумент «Комбат», а внизу гранітна табличка з написом, що на легендарному фото саме земляк-запоріжанин. Власне, ще один велетенський пам’ятник «Комбату» встановлений на відомій нині кривавими боями в зоні АТО Бахмутській трасі, біля повороту на Слов’яносербськ. Саме там загинув, за спогадами, Олексій Єременко, там він і похований у братській могилі.
І ще: на численні прохання представників ветеранських організацій, козацтва, місцевої влади 12 липня 2012 року Єременку Олексію Гордійовичу було посмертно присвоєне звання Героя України.
Так талановита фотографія створила цілу історію пошуку фактично безіменного бійця з «кубарем» у петлиці (аналог молодшого лейтенанта). Високе звання Героя якому — то пам`ять про всіх його бойових побратимів. Тих, хто поліг, так і не знаючи, що їхні великі і малі подвиги протягом чотирьох страшних років війни принесли таку довгоочікувану для всіх Перемогу.
Як тут не навести рядки з ще одного символу тієї війни — поезії «Я убит подо Ржевом» Олександра Твардовського:
Я убит подо Ржевом,
В безымянном болоте,
В пятой роте, на левом,
При жестоком налете.
Я не слышал разрыва
И не видел 
той вспышки, —
Точно в пропасть с 
обрыва —    
И ни дна, 
ни покрышки...
Фронт горел, не стихая,
Как на теле рубец.
Я убит и не знаю —
Наш ли Ржев наконец?
Удержались ли наши
Там, на Среднем Дону?
Этот месяц был 
страшен.
Было все на кону.
Неужели до осени
Был за ним уже Дон
И хотя бы колесами
К Волге вырвался он?...
До цих слів що додаси... Спіть герої і Герої. Ви були СОЛДАТАМИ і чесно виконали свій обов’язок. Ви захищали Батьківщину і виконували наказ. Ви стояли на смерть і відступали, ви йшли в атаку і просто вперед, і більшість із вас не дійшли до Берліна та Ельби. Але без вас усіх не було б травневої Перемоги 1945 року. Факт...

Запоріжжя.

Фото автора.