Степан Захарович Вікторук народився 1925 року в селі Злинець на Дубенщині. Крім Степана, Вікторуки мали трьох старших дочок — Ольгу, Надію, Віру та сина Олександра, 1922 року народження. Згодом сім’я перебралася у Мечиславівку Млинівського району, далі осіли на хуторі Луги. До школи Степан ходив у селі Гори. До речі, три останні населені пункти уже зникли з карти Млинівського району.
Потім молодий і дужий юнак працював на фільварку в Берегах. Захар Вікторук був кучером у голови райвиконкому Іванова. Інколи молодший син підмінював батька, бо з кіньми був на «ти». У 1939 році прийшли, як казали в наших краях, «перші совєти». Почали створювати колгоспи. Записався туди і Степан. Працював їздовим. Залучили шістнадцятирічного юнака на будівництво аеродрому в Бабалоках, де він підводою возив землю. Ще одна згадка про прихід нової влади — у селах відкрилися магазини, де продавали сіль, гас, тютюн, сірники, цигарки «Трактористи» по сто штук у коробці.
Улітку 1941 року вночі Степан почув вибухи, а наступного дня вгледів у небі літаки з чорними хрестами. Дорогою у Млинів біля конезаводу його зупинив вартовий і на запитання про вибухи відповів, що це армійські маневри. А коли невдовзі 18 літаків із чорними хрестами у небі над селищем перейняли радянські винищувачі і зав’язався повітряний бій, то зрозумів, що то не маневри, а війна.
При німцях Степан Вікторук спочатку працював у радгоспі, а з 1942 року — на конезаводі в Млинові. Доглядав сімох коней... Після визволення району від гітлерівців польовий військкомат призвав у діючу армію тисячі земляків, серед них були і Олександр та Степан Вікторуки. Хоч обидва мали довідки про хворобу, з якими могли пересидіти в тилу, вони обрали фронт. Трималися разом. Потрапили в кавалерійський підрозділ, отримали бойове хрещення під Бродами. Там молодший Степан одержав поранення і контузію. На фронт більше не потрапив — йому судилися гіркі дороги в’язня радянських таборів. За доносом односельця Степана і його брата Олександра заарештував «Смерш». Підстава — трафаретне для десятків тисяч українців звинувачення у «бандпособничестві». Вирок — 5 років виправно-трудових таборів і ще 5— заслання.
Три роки трудився в системі «Особого капитального строительства» в Караганді, будував Омську ТЕЦ. У неволі створив оркестр, у якому грали латиш, азербайджанець, українці. Сам Степан Захарович змалку грав на скрипці, мандоліні, балалайці. Звільнений у 1956 році. Реабілітований у 1960-х. У 1957 році Степан Вікторук одружився з Марією з села Рудка. Виховали сина Олександра та дочку Нелю. З’явилося четверо онуків. Уже немає на білому світі дружини і трьох сестер. Із російського Красноярська подає звістки 92-річний брат Олександр.
Не думав 90-літній ветеран, що його сиві літа затьмарить війна в рідній Україні. Звісно, стати в солдатський стрій вже не може, але благає Всевишнього благословити українців і їхню землю миром і спокоєм, бо на терезах власного серця склав ціну війні.
Млинів
Рівненської області.
На знімку: Степан Захарович Вікторук (праворуч) у колі земляків.
Фото автора.
