Місто-Герой Одеса готується відсвяткувати 70-річчя Перемоги над нацизмом, День пам’яті й примирення, День Перемоги. 8 і 9 травня в місті відбудуться урочисті й святкові заходи. 8 травня вшанують пам’ять загиблих: на Алеї Слави в Парку ім. Т. Шевченка відбудуться богослужіння за жертвами Другої світової війни, молебень про мир в Україні, за захисників Вітчизни. Пройдуть урочисті покладання квітів на братські могили й до монументів Пояса Слави.
9 травня ушановують живих. Тих, хто вніс вклад у загальну Перемогу. Ветерани й офіційні особи візьмуть участь у відкритті нових імен на Стіні Героїв, традиційному покладанні квітів на Алеї Слави, до пам’ятника Невідомому матросові й до стели «Крила Перемоги». В парках усіх районів міста для ветеранів і всіх одеситів відбудуться святкові концерти й працюватиме польова кухня. У центрі міста, на Думській площі, виступлять одразу кілька оркестрів: Президентський, Академії МВС, Військової академії. А ввечері, після гала-концерту, на одеситів чекає феєрверк на Приморському бульварі.

«Незламна»

Ім’я легендарної жінки-снайпера, героїні нового україно-російського фільму «Незламна» Людмили Павличенко з’явиться 9 травня на Стіні Героїв, розташованій на Театральній площі в Одесі.
Велика Вітчизняна війна застала Людмилу в Одесі на дипломній практиці. З перших же днів війни вона добровольцем іде на фронт. Лейтенант Павличенко воювала в 25-й Чапаєвській стрілецькій дивізії. Брала участь у боях у Молдавії, в обороні Одеси й Севастополя. До липня 1942 року на рахунку Л. Павличенко було вже 309 підтверджених знищених німецьких солдатів і офіцерів (у тому числі, 36 снайперів противника).
Символічно, що на світлині Людмили Павличенко, розміщеній на стенді в Музеї Великої Вітчизняної війни в Одесі, радянська дівчина-снайпер дуже схожа на нинішню героїню-льотчицю Надію Савченко, котру, як нікого, дуже точно характеризує епітет «незламна».
Напередодні Дня Перемоги Указом Президента України ветерани й громадські активісти Одеси були відзначені високими урядовими нагородами за вагомий особистий внесок у розвиток ветеранського руху й патріотичне виховання молоді.
Крім нагород, передбачена й матеріальна підтримка до свята для тих, хто зробив можливою цю Перемогу. Майже 31 тисяча ветеранів Одеси одержала з державного бюджету допомогу на суму 26,5 млн. грн. А в рамках Міської цільової програми підтримки ветеранів війни, родин загиблих (померлих) воїнів і дітей війни міста Одеси понад 100 тисяч осіб отримали допомогу в розмірі 25,5 млн. грн.

Юний захисник Одеси

Війна й оборона міста — це не тільки стрілянина з гармат і перехід у контратаки. Це спільна робота десятків і сотень тисяч людей, які риють укріплення, печуть хліб, гасять пожежі й прибирають вулиці в тилу. Для Георгія Вербаловича оборона Одеси почалася в 14 років, коли в серпні 1941 року румунські й німецько-фашистські війська вийшли на далекі підступи до міста. 
Трирічним він разом з матір’ю приїхав до Одеси з Проскурівського району (нині Хмельницька область). Відтоді з Південною Пальмірою буде пов’язане все його життя. В Одесі родина проживала в будинку №5 на Дерибасівській у великій комунальній квартирі, де сусідами були українці, євреї, вірмени, поляки. Георгій Андрійович згадує, що до чотирьох років не розмовляв, всмоктуючи в себе мови різних національностей. А в п’ять заговорив одразу кількома мовами, за що одержав прізвисько «поліглот». Після семи класів школи Георгій вступив до морського технікуму. І тут почалася війна. Усі 73 дні оборони хлопець допомагав захищати рідне місто від загарбників. Брався за будь-яку роботу, виконував часом занадто важкі для підлітка завдання. Події, описані Григорієм Поженяном у сценарії фільму «Спрага», для Георгія Андрійовича не картинка з екрана, а спогади дитинства. 
Чуйний і готовий завжди прийти на допомогу Георгій, який виріс у багатонаціональному середовищі, не залишився байдужим до того, що його єврейський друг Вітя може загинути. Георгій віддав Віті своє свідоцтво про народження, яке окупанти перевіряли в кожного учня. А сам залишився без документів. Хлопець вирішив їхати до Проскурова, щоб одержати нове посвідчення. Але навколо війна, а він без документів. Як їхати? Георгій вирішив добиратися в порожній цистерні з-під спирту. Під час численних перевірок на станціях хлопчина забивався в самий край цистерни й затримував подих, щоб залишитися непоміченим. Кілька разів непритомнів, дивом залишившись живий. Там у селі вчився в агрошколі. Батько Георгія в цей час воював на фронті. Був поранений і став інвалідом.
Після визволення Одеси від окупантів Георгій Вербалович продовжив навчання. Подальше трудове життя — 45 років — пов’язане з роботою в управлінні залізниці. Вніс свою лепту в будівництво багатьох об’єктів у місті, у тому числі Одеського залізничного вокзалу. Але роки беруть своє, а підірване під час окупації здоров’я дедалі частіше дається взнаки. 12 лютого 2015 року Георгій Андрійович відзначив своє 88-річчя. Живе з родичами в Чорноморці на невелику пенсію. 5 серпня 2006 року, на честь 65-річчя початку героїчної оборони Одеси, Георгій Андрійович як учасник оборони одержав від міської влади Одеси пам’ятну ювілейну медаль. Цього року ветеран написав листа до Одеської міської ради із проханням призначити йому щомісячну стипендію міського голови як учасникові оборони Одеси. Але 19 лютого одержав відмову: немає, мовляв, його в списках учасників оборони міста військових комісаріатів. «Немає у військкоматі даних про мене! Мені ж тоді 14 років було — не призовний вік. Перепрошую, але повинні ж бути якісь архівні документи» — нарікає Георгій Андрійович. Але ветеран не сумує і, як і раніше, бадьорий і життєлюбний. Про одне шкодує — мало йому залишилося, а дуже хочеться ділитися з молоддю своїми спогадами про ті страшні часи, щоб нове покоління пам’ятало: мир — це головна цінність.

Одеська область.

Фото Сергія СТЕЦЕНКА (зроблено зі стенду в Музеї Великої Вітчизняної війни в Одесі, присвяченого снайперу Людмилі Павличенко).