Так сталося, що я і мій молодший брат опинилися в різних державах: я в Україні, він в Росії. Під час спілкування (скайпом) молодший брат поступово перетворюється у «старшого», починає мене повчати, «розкривати очі» на Київську криваву хунту, на страждання «руських людей» в Україні. А ще про те, що українці забули історію, яка об’єднувала «братські народи» ще від Київської Русі — колиски слов’янських народів. Ні, мій брат не росіянин — народився у Полтаві, закінчив Полтавський педінститут, має диплом історика. Щоправда, в Москві живе майже 40 літ, але це не привід втрачати здоровий глузд. Зі свого життєвого досвіду, вважаю ворогом України не шовініста-росіянина, ні калмика чи бурята, які вбивають наших солдатів на Донбасі, а українця, що зрадив Батьківщину і підтримує агресію чужих держав проти України. Зараз спробую нагадати братові історію виникнення Київської Русі, української і російської державності і формування «братських уз» між Україною та Росією. Посилатимусь на слова тільки російських та іноземних вчених, щоб не бути звинуваченим в націоналізмі.

Сирійський автор у творі Псевдо-Захарія (555 рік) говорить про народ Північного Причорномор’я як про народ «рос», що жив на північний захід від Приазов’я, тобто на Середньому Дніпрі. У творі готського історика Йордана (VІ століття) йдеться про народ «россомони», що мешкав у Середній Наддніпрянщині. Звідси й перша згадка про «Русь» 839 року, наведена у Бертинській хроніці — за 300 літ до появи Москви.
Русь X-XІІ століття перебувала в межах сучасних Київської, Чернігівської, Житомирської, значної частини Черкаської, Полтавської й Сумської, а також частини Вінницької областей. Жителів цих земель, представників племінних союзів полян і сіверян, а згодом і древлян, називали русинами, рідше — русами. З кінця XІІ століття Руссю, крім Центральної та Північної України, починають називатися й західноукраїнські землі. Пізніше, упродовж XІІ-XVІІ століть, назви Русь, руський народ, козако-руський або українсько-руський народ стосувалися народу, що жив на території сучасної України. Ще 860 року київський князь Аскольд уклав мирну угоду з Візантією, утвердивши міжнародне визнання Київської Русі як держави. А Богдан Хмельницький підписувався як «держатель землі Руської». А за гетьмана Виговського наша земля звалася Велике князівство Руське. Вперше з’явившись у VІ столітті, назва «Русь» протрималась в Україні (Західній) до ХХ століття, а в Центральній Україні — до XVІІІ століття. Іван Франко 1914 року писав: «Я єсмь русин». Московити ж трактують назву Україна як «окраїну», «околицю» Росії, якої тоді і в помині не було.
А назва Україна вперше з’явилася в Іпатіївському списку «Повісті минулих літ» (остання чверть XІІ століття). Походження назви одні дослідники пояснювали як «край», тобто «пограниччя», інші — з давнім іменником «украй» — «відрізок, шматок землі». У період роздрібненості Київської Русі (з XІІ ст.), коли від неї почали відділятися незалежні князівства, слово «Україна» набуло значення «князівства». В Іпатіївському списку «Повісті минулих літ» літописець називав Україною Переяславську землю з її князівством. Крім Переяславської України, була ще Галицька Україна, Волинська Україна, Чернігівська Україна та інші самостійні князівства. Те, що слово «Україна» аж до XVІ століття означало окреме князівство, видно з літописів: «Кримський цар... хотів іти на царя і великого князя Украйну.., а пішов був на Черкаси» (Львівський літопис, 1556 рік); «приходив на цареву і великого князя Україну на Сіверські міста із Канева князь Михайло Вишневецький» (Олександро-Невський літопис, 1563 рік).
З другої половини XІV століття більшість князівств Київської Русі потрапили під владу Литви і Польщі (землі, підкорені Литвою, іноді звалися Литовською Україною, а Польщею — Польською Україною). З появою козацтва наддніпрянські землі дістали назву «козацьких україн», що відображено в фольклорі: «Ой на горах, по долинах, по козацьких українах сив голубенько літає, собі пароньку шукає». На час Визвольної війни під проводом Хмельницького Україною називалися не тільки запорізькі, а вже всі наддніпрянські землі. Згодом ця назва поширилася і на інші східноукраїнські землі (зокрема на Слобожанщину). Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва «Україна» поширилася й на західний регіон і стала спільною для всієї етнічної території українців. Цікаво, що найдавніший історик Геродот не згадує ні росіян, ні чехів, хорватів чи словенів, а теукри у його працях фігурують не раз і, зокрема, на нинішніх наших територіях. Специфіка вживання назви «Україна» в літературі XІІ-XV століть свідчить, що в той період термін «Україна» вживався саме як синонім «князівства», «землі». Тому Україна є просто новою, молодшою назвою Русі. А Русь є древньою назвою України. Так, як колись Франція звалася Галлією, Іспанія — Іберією, а Британія — Альбіоном, потім Англією. Звісно, Україна ніякою «окраїною» Російської імперії не була. Саме тому вживання слова «Україна» в царській Росії було заборонено.
Московські, а пізніше російські царі розуміли, що без великого минулого неможливо створити велику імперію. Для цього треба було прикрасити свою історію і привласнити чужу. Це й робили московські царі, починаючи з Івана ІІІ — творили міфологію Російської імперії. Але у час існування держави Київської Русі про Московську державу не було ані згадки. Плем’я великоросов, або російський народ, як він нині зветься, з’явилося близько XV — XVІІ століття серед фінських племен: мурома, мері, весі та ін. Але немає історії великоросів на землі Київській. Нестор Літописець пише: «Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, полочани, сіверяни, бужани. А се інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиса, мордва, перм, печора не слов’яни». Ці народи жили у верхів’ї Волги, Двіни, на Оці. Отже мешканці нинішніх Московської, Володимирської, Суздальської областей ніколи не були слов’янами, вони мають фінське походження. І самі росіяни це знали. Так, російський вчений, академік М. Покровський писав: «В жилах великоросів тече 80% фінської крові». В. Даль писав: «Что ни говорите, а намного больше земляков наших — обруселая чудь». Російський учений-археолог князь Уваров розкопав близько десяти тисяч могил на терені Московщини, аби показати, що то слов’янські поховання (часів VІІІ — X століть) і не знайшов жодного слов’янського. Усі — фінські. Отже, московіти ніколи не були Руссю, а Русь — колискою братських народів.
Відомо, що Московське князівство — як улус Золотої Орди — засноване ханом Менгу-Тимуром тільки у 1277 році. До того Київська Русь уже існувала понад 300 літ. Першим московським князем став Даниїл (1277—1303), молодший син Олександра Невського. Від нього бере початок династія московських князів Рюриковичів. 1328 року великий Московський князь Хан Узбек із династії Чингізхана (в російській літературі відомий як Калита) прийняв іслам і знищив майже всіх Рюриковичів. 1492 року Московське князівство оголошує свою нову назву — «Русь» і «Великая Русь». Це поклало початок загарбницьким діям московського самодержавства та фальсифікації історії Московії. Нова династія Романових у 1613 році і принесла клятву на вірність старій династії Чингізидів. Карл Маркс у праці «Викриття дипломатичної історії XVІІІ століття» писав: «Колискою Московії було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава епохи норманів. А сучасна Росія є не що інше, як перетворена Московія». Віссаріон Бєлінський відзначав: «Нахлынули татары и спаяли розрозненные члены России ее же кровью. В этом состояла великая польза татарского двухвекового ига... Тобто, насправді, татаро-монголи були «хрещеними» батьками московської державності, а Московія є прямою спадкоємницею Золотої Орди — держави Чингізидів. Московське князівство не мало жодних зв’язків аж до XVІ століття з князівствами земель Київської Русі».
За часів князювання Василя ІІІ (1505-1533) в Московії зародилася ідея «богообранності» («Москва — третій і останній Рим»). Cкільки крові пролито московськими князями, а пізніше — царями заради цієї ідеї-маячні. Ось що писав у дорожніх нотатках італієць Паоло Кампані (1586): «Московити їздять до інших країн тільки тоді, якщо їх туди посилають. Князь не хоче, аби піддані знали ще щось, окрім свого царя та своєї землі, і не дозволяє виїжджати за кордон навіть для вивчення наук... На всі наші запитання відповідають так: «Один Бог і Великий государ це знають»... Великий князь постійно намагається продемонструвати свою велич. Можна навіть сказати, що він переніс на прославлення себе самого навіть те, що належить до шанування Бога... Всюди панує догідливість та страх, і ніхто не сміє й рота розтулити... При цьому вони не заздрять життю інших народів, бо вони зовсім його не знають...».
Державну фальсифікацію історії свого народу продовжив Петро І. Його підручний — князь Меншиков — 1725-го розіслав у країни Європи директиву, аби віднині друкували назву не «Московська» держава, а держава «Російська». На той час гетьманську Русь-Україну фактично було знищено Петром І як самобутню державу, а багатоетнічне населення Московського царства взагалі не мало єдиної етнічної назви. Катерина ІІ 1783 року створює «Комісію для складання записок про древню історію переважно Росії», основне завдання якої — за рахунок переробок літописів обґрунтувати «законність» привласнення Московією історичної спадщини Київської Русі. Так внаслідок широкомасштабної фальсифікації документів було створено міф, ніби самодержавна Росія є спадкоємцем колишньої княжої Русі з центром в Києві. Адже без Києва й України ніякої Російської імперії бути не може. Проваджуючи міф про «слов’янську єдність», радянські історики приховують, що саме Росія у XYІІІ століття запровадила на нашій землі рабство (кріпацтво), у XІX століття позбавила нас нашої мови, писемності, а в ХХ столітті влаштувала українцям три голодомори, винищила кращу частину нашого етносу. Отаких «братів» ми мали впродовж більш як 300 років.
Наприкінці XІX століття московські студенти запитали академіка Ключевського: «На каком языке говорили жители Киевской Руси?». Він сказав: «Примерно на том же, на котором сейчас говорят крестьяне-малороссы из-под киевских деревень». Мабуть, це і є відповідь на питання про спадщину Київської Русі.
Давай, брате, не будемо дискутувати про правильне вживання прийменників. «Живу на Україні чи в Україні?» Приєднуюся до думки письменника Юрія Мушкетика: «Україну «покоряли» багнетом, гарматою, підкупом, обманом. Тим же міфом про «старшого брата», в який багато українців вірили. І хилилися. І ось тепер «старший брат» показав свої справжні ікла. І міф розвіявся в порох, безповоротно».
І не всі українці, що живуть в Росії, називають свою батьківщину Малоросією, яка відбилася від «матушки России». З тобою, брате, в Москві живе твій племінник, а мій син, який був і буде щирим українцем, який любить свою Батьківщину і ніколи її не зрадить.

Полтава.

Цікаво 

...найдавніший історик Геродот (на знімку) не згадує ні росіян, ні чехів, хорватів чи словенів, а теукри у його працях фігурують не раз і, зокрема, на нинішніх наших територіях. 

ДОСЛІВНО

Віссаріон Бєлінський  (на знімку) відзначав: «Нахлынули татары и спаяли розрозненные члены России ее же кровью. В этом состояла великая польза татарского двухвекового ига... Тобто, насправді, татаро-монголи були «хрещеними» батьками московської державності, а Московія є прямою спадкоємницею золотої орди — держави Чингізидів. Московське князівство не мало жодних зв’язків аж до XYІ століття з князівствами земель Київської Русі».

ФАКТ

Наприкінці XІX століття московські студенти запитали академіка Ключевського (на знімку): «На каком языке говорили жители Киевской Руси?». Він сказав: «Примерно на том же, на котором сейчас говорят крестьяне-малороссы из-под киевских деревень». Мабуть, це і є відповідь на питання про спадщину Київської Русі.

До Речі 

Нестор Літописець пише: (на знімку) «Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, полочани, сіверяни, бужани. А се інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиса, мордва, перм, печора не слов’яни».