Ганна Гопко: «Краще програти, але за чіткими правилами, ніж виграти із незрозумілою командою та з незрозумілими цінностями»

«Голос України» продовжує серію інтерв’ю з головами парламентських комітетів. Сьогодні про свій шлях у політику, професійні та життєві цінності розповідає голова Комітету Верховної Ради у закордонних справах Ганна Гопко.

— Ганно Миколаївно, розкажіть, як ви прийшли в політику та, зокрема, про входження до виборчого списку об’єднання «Самопоміч».
— Коли я отримала пропозицію від «Самопомочі» і ще не знала, що це буде перший номер у списку, на мене також виходили інші, стовідсотково прохідні, політичні сили. Натомість «Самопоміч» на той час, а це був кінець серпня, мала підтримку в 1,2 відсотка. Тож чимало колег мені наполегливо радили принаймні вперше йти на вибори з тією силою, яка гарантовано пройде до парламенту. Починати своє політичне майбутнє з поразки — не надто вдале рішення, казали вони. Мені ж на той час узагалі було дуже важко прийняти рішення йти в політику. А прийнявши — треба було визначитися, з ким іти та які цінності диктуватиме цей вибір. Тож мені не було страшно програти із «Самопоміччю», бо вважаю, що краще програти, але за чіткими правилами, які ти сам собі обрав, аніж виграти з незрозумілою командою та з незрозумілими критеріями цієї команди. Чимало дискусій на цю тему було і в родині, і в колі друзів, які теж іноді казали: яка «Самопоміч», вони ж стовідсотково не пройдуть. З другого боку, я відчувала підтримку і підбадьорливий тиск європейських політиків, із якими ще під час Майдану склалися дружні стосунки і які казали: мало бути тільки громадським активістом та критикувати, стоячи осторонь, — потрібно йти до парламенту та навіть попри можливий бруд політики намагатися бути ефективним.
Мабуть, цими роздумами й пояснюється те, що остаточне рішення йти на вибори з «Самопоміччю» я прийняла лише у вересні, за два дні до з’їзду партії. Того дня у мене була зустріч із послом Швеції, під час якої ми обговорювали співпрацю в рамках «Реанімаційного пакета реформ», після чого я зайшла до Володимирського собору, де й вирішила: потрібно брати відповідальність на себе.
— Як вирішувалося, що саме ви очолите виборчий список «Самопомочі»? Адже попередня практика виборчих кампаній здебільшого зводилася до того, що на чолі списку стояли прізвища так званих політичних важковаговиків та артистів-футболістів.
— Колеги сказали: бачать мене першим номером з таких простих причин. По-перше, в час, коли в країні війна, на чолі списку має стояти жінка як уособлення прагнення миру та гармонії в суспільстві. По-друге, вони вважали, що це мала бути жінка, котра прагне змін, а я тоді була співзасновником та активним експертом «Реанімаційного пакета реформ». По-третє, я мала добрі контакти з політичними та громадянськими рухами і всередині країни, і на Заході. Певно, цих та інших плюсів виявилося достатньо.
Мене «Самопоміч» також цілковито влаштовувала. Бо якщо інші політичні проекти пропонували місце у списку, і все, то з лідерами «Самопомочі» були чіткі домовленості, що, по-перше, ми запрошуємо людей під конкретні пріоритети та виклики, які є в державі. Саме тому Оксану Сироїд я запрошувала як конституціоналіста та фахівця із судової реформи, Вікторію Пташник — як одного з найкращих експертів у галузі антимонопольного законодавства, Олену Сотник — як правозахисника, котра також зможе сфокусуватися на судовій реформі, Віктора Кривенка — як людину, котра знається на економічних питаннях та питаннях військово-промислового комплексу, Остапа Єднака — як обізнаного на екологічному законодавстві та роботі Рахункової палати... Тобто, це люди, які вже мають досвід за певними напрямами. По-друге, ми одразу домовилися про право вето, якщо котрийсь із кандидатів до списку мене не влаштовуватиме. По-третє, ми одразу домовилися про прозоре фінансування нашої виборчої кампанії. Після цього я зрозуміла, що готова йти разом із «Самопоміччю».
— Пригадую, у вас був ще один період, коли довелося зробити вибір. Маю на увазі перехід із журналістики до громадської діяльності. Якими були ваші тогочасні мотиви?
— Це відбулося якось саме собою, бо ще в студентські роки я поєднувала журналістику з роботою в громадській екологічній організації. Пізніше працювала на Першому Національному, вела власну програму «З життя лісу» на 5-му каналі...
— Про партизанів?
— Ні (Сміється). Хоча іноді справді доводилося вдаватися до партизанських методів, адже це була програма розслідувань про незаконні вирубки лісу, вивезення необробленої деревини, розвал великих лісгоспів та пов’язану з цим соціальну несправедливість, безробіття і екологічні проблеми. До речі, нинішній склад парламенту нарешті ухвалив закон, який забороняє експорт лісу-кругляка. А водночас я працювала в громадській екологічній організації, вела декілька міжнародних, транскордонних проектів, які стосувалися захисту заповідників, утилізації пестицидів. Згодом, після припинення виходу програми на 5-му каналі, почала працювати у проекті міжнародної технічної допомоги «Посилення громадянського суспільства». Тоді ж, у 2005 році, переїхала до Києва.
— І як вас зустріла столиця?
— Зізнаюсь: спершу було відчуття самотності та непевності перед майбутнім.
— Чому?
— Бо у Львові завдяки інтенсивному поєднанню навчання з роботою я вже відчувала себе реалізованою людиною, яка знає людей у місті і яку теж знають, готувалася до аспірантури та викладацької діяльності. Життя було стабільним і виваженим, а в Києві знову доводилося повторювати шлях, який пройшла, коли після школи приїхала з Підволочиська до Львова. Та попри певні побоювання, в тому числі щодо майбутнього працевлаштування, до життя в столиці вдалося адаптуватися напрочуд швидко. Можливо, допомогло й те, що тоді почалася нова хвиля міграції, коли чимало моїх друзів переїхали до столиці, тож Київ частково став Львовом. А те, що він остаточно став моїм рідним містом, зрозуміла під час одного повернення зі Львова, коли мимоволі сказала доньці Софійці: ось уже їдемо додому.
— Як складався ваш шлях у політику? Після Майдану, здається, вам навіть пропонували йти до адміністрації Президента?
— Безпосередньо після Майдану мене запрошували на посаду заступника міністра охорони здоров’я, потім Андрій Садовий пропонував очолити список «Самопомочі» на виборах до Київради, аналогічні запрошення лунали й від «УДАРу» Кличка. Але тоді я одразу відповіла відмовою, оскільки опікувалася загальнонаціональними проектами в царині громадського здоров’я, зменшення споживання тютюну та алкоголю, входила до опікунської ради лікарні «Охматдит», була активісткою руху добровольців «Простір свободи», експертом Всесвітньої організації охорони здоров’я та програми ООН і як консультант їздила до Туркменістану, Киргизстану, Казахстану, Грузії...
— То перш ніж грузинські експерти приїхали до України, наші в Грузії вже попрацювали?
— Справді-справді, були (Сміється). Тож після Майдану я відчувала, що місцева політика — це не моє, а лукавити та займати чиєсь місце було б нечесно. Зрештою, мені й так ніщо не заважало захищати від забудови Андріївський узвіз, Пейзажну алею та вулицю Прорізну, протестувати проти вирубки Біличанського лісу... Тобто свій обов’язок перед Києвом я виконувала на громадському рівні, і для цього мені не потрібно було обиратися до Київради. А вже потім Президент під час зустрічі пропонував іти до його адміністрації.
— Ще ж Арсеній Яценюк бачив вас на посаді міністра екології та природних ресурсів. Дивився телепрограму «З життя лісу»?
— Інший жарт — що читав мою дисертацію (Сміється).
— Але ж пропозиція Яценюка очолити міністерство жартом начебто не була. Тим паче що під час формування коаліції кожна фракція мала запропонувати своїх кандидатів на міністерські посади.
— Насправді тоді ходили розмови про посаду віце-прем’єр-міністра з питань євроінтеграції, але без створення окремого офісу. Я й зараз вважаю цю посаду дуже важливою, але це не повинна бути одна людина, на яку звалять адаптацію нашого законодавства до законодавства ЄС та пов’язані з цим реформи. Бо коли ти не маєш повноти повноважень, то не можеш розділити відповідальність за результат. Тож цю ідею, а також пропозицію Яценюка, я відхилила. Зрештою, на той час і фракція вирішила, що до уряду нікого не делегуватиме.
Та й загалом, одразу після здобуття довіри людей іти до уряду, мабуть, було б трохи нечесно.
— Разом із колегами з «Реанімаційного пакета реформ» у 2014 році вам, що називається, з вулиці, ще через попередній парламент, вдалося провести низку важливих законодавчих ініціатив.
— За вісім місяців було ухвалено 14 законопроектів.
— Тепер же є можливість робити це безпосередньо в парламенті. Важче було тоді чи нині?
— Знаєте, мені здається, що важче нині. Бути парламентарієм узагалі значно складніше, ніж експертом чи громадським активістом, адже їм ніхто не гукає в спину: «Що ви там робите в парламенті, коли вже не буде цієї корупції, ти, такий-сякий, обіцяв». До того ж за багато десятиліть суспільство звикло, і заслужено, не довіряти політикам, тож цей тягар автоматично ліг на плечі нинішніх парламентаріїв. Саме тому й зараз чуємо звинувачення: навіщо обиралися, чому нічого не зробили? І як людям пояснити, наскільки це досі неповоротка, бюрократична система? От, наприклад, аж два місяці знадобилося, щоб ухвалити такий простий і зрозумілий, особливо в умовах війни, закон про звільнення українського телеефіру від російських пропагандистських серіалів. Олігархічний вплив на парламент також відчутний, свідченням чого був тривалий спротив ухваленню закону про сплату акціонерними товариствами дивідендів. А сьогодні ті, хто боїться потрапити на лаву Міжнародного кримінального суду, всіляко затягують ратифікацію Римського статуту.
— Отже, перейдемо до справ міжнародних. Бо, відверто кажучи, не лише я був здивований, що головою Комітету у закордонних справах став не якийсь ранговий дипломат, як це було раніше, а вчорашній громадський активіст. Чому вибір припав саме на вас?
— Усе дуже просто. Фракція мала запропонувати три кандидатури на посади голів комітетів, а також — на пост заступника Голови Верховної Ради. Тож у мене як першого номера «Самопомочі», в принципі, було право обирати. А оскільки під час та після Майдану я чимало уваги приділяла комунікаціям із західним світом та донесенню до нього правди про події в Україні, то мала змогу зрозуміти, наскільки ми тут недопрацьовуємо. Пізніше, коли під час екскурсії Софійським собором розповідала віце-президенту США Джозефу Байдену про нашу тисячолітню історію та зустрічалася з лідерами Євросоюзу, побачила, наскільки важливо відкривати світові Україну, яка виборює своє майбутнє. І хоч я не є професійним дипломатом, у мене не було страху, що не впораюсь. Але для багатьох, у тому числі й для деяких представників вітчизняних дипломатичних кіл, мій вибір справді став несподіванкою. Та я вважаю: навіть якщо ти є професіоналом, але твоя біографія містить моменти зради держави, то вся ця професійність працює проти тебе. Переконуюсь, що й іноземні партнери охочіше співпрацюють із тим, хто у критичний для держави момент чітко засвідчив свою позицію. Тому Комітет у закордонних справах був для мене і своєрідним викликом, і можливістю допомогти нашій зовнішній політиці просувати наші інтереси та відновити нашу парламентську дипломатію. Бо під час зустрічей з послами розумієш, наскільки це було втрачено останнім часом. Наприклад, треба, щоб парламент став платформою спілкування з послами, тому ми ініціювали проведення регулярних зустрічей глави парламенту, голів фракцій і комітетів із дипломатичним корпусом для обміну інформацією про реформування країни та якихось стратегічних напрямів. Сильною парламентська дипломатія стане тоді, коли ми будемо відкриті та проводитимемо не тільки персональні зустрічі, а й спілкуватимемося у широкому форматі.
— Зрозуміло, що парламентські засідання, керівництво комітетом, закордонні поїздки забирають левову частку часу. На що вам його наразі не вистачає?
— Мені хотілося б мати більше часу для родини, для осмислення багатьох речей, читання та спілкування з людьми. Нині на це реально не вистачає часу. Так само дуже складно пояснити доньці Софійці, чому я так рідко з нею буваю. Україна переживає історичний момент, і мушу викладатися на всі сто відсотків. І це мій великий борг перед власною дитиною.
Інколи, як вдається вирватися до Львова, обов’язково відвідую бабцю Славу у Ганачівці, бо вона для мене є справжнім джерелом життєдайної сили та енергії. А ще в Ганачівці живе бабця Ксеня, яка, попри свої 94 роки, досі сапає город. Коли вона бере мене за руку і питає: «Ти скажи, Україна не буде розпорошена, Україна буде єдиною?» — то дивишся на неї і розумієш, що в її зморщках — доля України. Здавалося б, уже прожила життя, але в її очах стільки переживань і турботи за майбутнє країни! І такі моменти накладають певний обов’язок перед тими, хто пережив непрості часи в історії нашої держави і не втратив віри у її майбутнє. Тому хочеться так збалансувати час, щоб і Україну гідно представляти, і мати час для родини, і чути людей.

Із досьє «Голосу України»

Ганна Гопко, народний депутат від фракції політичної партії «Об’єднання «Самопоміч» (перший номер у списку). Позапартійна. Народилася у 1982 році в селі Ганачівка Перемишлянського району Львівської області. Вищу освіту здобула у Львівському національному університеті імені І. Франка за спеціальністю «Міжнародна журналістика», а ступінь кандидата наук — у Київському національному університеті імені Т. Шевченка. Як власний кореспондент співпрацювала із телеканалами «Інтер», Перший Національний, вела власну передачу на 5-му каналі. Працювала в міжнародних програмах технічної допомоги Україні.
Як громадський активіст та експерт була співзасновником та заступником голови «Реанімаційного пакета реформ», член опікунської ради лікарні «Охматдит», член наглядової ради Національного медичного університету ім. Богомольця. Експерт Ініціативи ООН «Навколишнє середовище та безпека», консультант низки місій секретаріату Рамкової Конвенції ВООЗ із боротьби проти тютюну та координатор національної антитютюнової кампанії.

Розмовляв Сергій ЛАВРЕНЮК.
Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.