Майже 20 років тернопільська пенсіонерка обстоювала своє право на власність у судах нашої держави. Двічі її підтримав Європейський суд, однак перше його рішення в Україні проігнорували. Другого жінка не дочекалася... Цей випадок підтверджує правильність люстраційних заходів, які застосовує нинішня влада.
У травні минає рівно двадцять років з часу, відколи мешканка Тернополя Марія Бочан розпочала довгу судову епопею за свої права на власність. Вона вперше звернулася до Тернопільського міського суду у віці 78 років. Дочекалася рішення Європейського суду з прав людини на свою користь, коли їй було за 90. Встигла повторно подати позов до Європейського суду, але вже другого його рішення не дочекалася. Це скільки терпіння треба мати і скільки років життя витратити, щоб добитися справедливості! Весь цей час інтереси матері у судах представляв її син Іван Бочан, практикуючий адвокат.
Іван Павлович показує рішення Великої палати Європейського суду з прав людини від 5 лютого цього року на 35 сторінках англійською і французькою мовами. Хоч справедливість і перемогла, але у його душі гіркий осад і біль. За рідну маму і за Україну.
— Ці горе-судді мають відповісти за свої злочинні рішення перед Україною, перед її народом заради пам’яті громадянки України Марії Бочан, яка не дожила до повторної перемоги закону у своїй справі, — вважає він. — Адже перед європейською спільнотою вони виставили нашу державу неправовою.
Не вдаючись у подробиці, коротко оповім суть справи. Вступивши у житловий кооператив, батьки Івана Павловича на початку 1990-х років розпочали будівництво триповерхового будинку на дві квартири: для себе і для сина. Міська рада виділила для цього земельну ділянку. З часом кооператив за рішенням його членів було ліквідовано, будівництво кожен продовжував своїми силами. Праву (синову) частину добудували, повільніше тривало зведення лівої (батьківської) частини. Щоб полегшити фінансовий тягар, вирішили на якийсь час віддати незавершену новобудову жителю Тернополя Юрію Мельнику в оренду. Він займався бізнесом і зробив собі там склад. Старші Бочани думали навіть продати другу половину будинку, а самим жити разом із сім’єю сина. Однак з’ясувалося, що земельну ділянку під лівою частиною будинку було передано у власність Юрія Мельника. Відповідно до нього переходили і права на новобудову. Рішення про виділення у власність земельної ділянки депутати міської ради ухвалили з подачі тодішнього міського голови. І неспроста: новоспечений власник, за словами Івана Бочана, був його свояком.
Починаючи з 1995-го, тернопільські суди різних інстанцій скасовували рішення міської ради і зобов’язували її виділити Марії Бочан земельну ділянку під належним їй будинковолодінням, але доходило до Верховного суду — і він повертав справу на новий розгляд. Це вже був своєрідний конвеєр, згадує Іван Павлович. Зрозумівши, що тернопільських суддів не зламати, тодішні очільники Верховного суду передали справу Марії Бочан на розгляд Чемеровецькому районному суду Хмельницької області. Це вже було четверте коло судових поневірянь старенької жінки. У Чемерівцях усе пішло, як було потрібно верхам: позов пенсіонерки відхилили, а зустрічний позов Юрія Мельника задовольнили. Хмельницький обласний суд залишив це рішення без змін, а Верховний суд — відмовив у задоволенні її апеляційної скарги.
У серпні 2001 року Марія Бочан звернулася до Європейського суду з прав людини. Минуло ще шість років, і ось 3 травня 2007-го Європейский суд своїм рішенням у справі «Бочан проти України» довів порушення майнових прав 90-літньої жительки Тернополя судовою системою України і постановив сплатити їй 2000 євро відшкодування моральної шкоди. При цьому зазначалося, що судді Верховного суду України мали попередньо сформовану позицію щодо результату розгляду справи, що є не допустимим у світлі національного законодавства України і Європейської конвенції.
Суму моральної шкоди Марії Бочан виплатили оперативно, однак у Верховному суді, попри рішення Європейського суду і поважний вік жінки, тривало крутійство. Від Марії Бочан зажадали надати переклад 22 сторінок рішення Європейського суду з англійської на державну мову України. Хіба не дивно, що через десять років (на той час) з моменту ратифікації Україною Конвенції про захист прав людини та основних свобод, тобто визнання верховенства загальноєвропейського законодавства на своїй території, Верховний суд України не знав мови, на якій воно ведеться? Інакше, як глумління, це назвати не можна. Та головне інше. Розглянувши скаргу Марії Бочан про перегляд її справи у зв’язку з винятковими обставинами (рішенням Європейського суду), у березні 2008 року Верховний суд знову відмовив пенсіонерці у відновленні її майнових прав.
Замість визнати свою провину в очевидному порушенні прав жінки на власність та справедливий судовий розгляд, тут навмисне викривили зміст рішення Європейського суду, побачивши провину судів лише у порушенні «розумних строків» розгляду справи, хоч європейські судді на цьому увагу не акцентували. Іван Павлович влучно називає це правоблуддям. Він також далекий від того, що у головному суді країни сидять невігласи. У кваліфікації суддів не сумнівається, а ось щодо їх порядності і професійної честі, то тут великий знак питання. Найімовірніше, здогадується він, спрацювало «телефонне право», адже колишній міський голова, який посприяв виділенню земельної ділянки, з часом перебрався до Києва, працював в Асоціації міст України і мав впливових друзів.
На 92 році свого життя у червні 2008-го Марія Бочан знову була змушена звертатися до Європейського суду. Через рік її не стало. Повторно справою Марії Бочан зайнялася Велика палата Європейського суду — це було свідченням того, що вона є важливою та резонансною. Європейські судді вдруге підтвердили: стосовно Марії Бочан порушено її права на власність і справедливий судовий розгляд. Державі належить виплатити компенсацію у сумі 10 тисяч євро. Правозахисники зазначають, що рішення у справі «Бочан проти України №2» — це черговий «дзвінок» для української влади про необхідність виконувати міжнародні зобов’язання. Під сумнів ставиться авторитет України як правової держави. Без сумніву, ця справа матиме правове значення для всього європейського судочинства.
Наприкінці нашої розмови запитую Івана Павловича, чи варто так наполегливо добиватися справедливості? Життя може не вистачити... Та він переконаний: якщо за вами Закон і правда, потрібно стукати у всі двері — і вам обов’язково відчинять. Пригадуєте Шевченкове «Борітеся — поборете. Вам Бог помагає!»?
Тернопільська область.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
