Уже всі світові ЗМІ майорять неспростовними фактами прямої участі армії Російської Федерації у війні проти України. Та й багато чого з доповіді Нємцова «Путін. Війна», який оприлюднили вчора, потрапить не лише в підручники історії, а й у стародавнє політичне місто Нідерландів — Гаагу. Більше того, вже російські солдати-строковики (за офіційною версією Кремля «трактористи та шахтарі») викладають у себе на сторінці в соцмережах відео «залпов по укропам» на окупованій території та хроніку своїх злочинів в Україні. Цілковите нехтування світовими лідерами товариша чекіста, цинічна брехня кишенькових і агресивних росЗМІ, нелюдський «патріотичний» угар: «діди воювали — фашизм не пройде — ми богом обраний народ» протверезило 9 травня багатьох росіян. І хоча факт вторгнення в Україну ні для кого не секрет, секретом залишається те, кому в голову прийшла ідея ненавидіти й переслідувати вільних і назвати це «руським міром». І чому країні «унікальних духовних скріп» на 3000 мовах ставлять запитання: «хотят ли русские войны?».

Віктор ДАВИДОВ (Москва, журналіст):
— Напередодні ювілею Перемоги Самарське УФСВП — інакше, тюремно-табірне відомство — рекламує новий вид своєї продукції — «Сушки лагерные». «Продукт продавався в таборах Гулага — роз’ясняє напис на пакеті, прикрашеному обов’язковим триколором. — Набором сушок заохочували засуджених за сумлінну працю на благо соціалістичної батьківщини». На цьому роз’яснення закінчуються, і запитання: «До чого треба було довести ув’язнених, щоб вони вбивалися на роботі заради сушок?», поставити нікому. Новий російський Гулаг відзначає ювілей Перемоги не тільки сухарями. По всій країні відбуваються збори ветеранів Гулага з роздачею державних і відомчих нагород і цінних подарунків.
Здавалося б, який стосунок мав Гулаг до перемоги на фронтах? Спільного тільки те, що і там, і там гинули люди, до того ж у порівнянних кількостях. У 1942—1943 роках у таборах щорічно в могили відправляли приблизно чверть «контингенту». Чи не це святкують спадкоємці Берії?
Звичайно, ні, але табірним вертухаям є, що відзначати. Усі 70 років свято Перемоги було «святом зі сльозами на очах». І не тільки за загиблими, а й тому, що день Перемоги для мільйонів став і днем нового поневолення, що тривало майже цілих півстоліття.
Для мого батька, чиї груди пробило кулею навиліт під Вязьмою 1942 року і який закінчив війну в Берліні, День Перемоги був усе життя великим святом. Він одягав ордени та медалі й ми обов’язково йшли на парад — там він не так розглядав танки, як вишукував очима в юрбі знайомих фронтовиків, яких з кожним роком ставало дедалі менше. Чого батько не любив — святкових зборів. Якось уїдливо згадав, що разом з іншими фронтовиками йому неприємно бачити, як почесні місця в президіях скрізь займають колишні замполіти й чекісти. Про те, що таке СМЕРШ і заградзагони НКВС, фронтовики знали не з чуток.
Сьогодні День Перемоги у фронтовиків остаточно вкрали. На трибуні Красної площі — юрба 75-річних липових «ветеранів», половина з яких красуються у формі КДБ СРСР. Георгіївська стрічка із символу перемоги над агресором сама стала символом агресії. У газетах і на телебаченні слово «фашизм» дедалі частіше відмінюється з «український», ніж з «німецький».
Під переможні марші оркестрів іде широка реабілітація Сталіна. У декількох містах розвішано його величезні портрети — на тлі квітів і георгіївських стрічок. Подекуди плакати дуже швидко порізали невідомі, всюди порушено кримінальні справи. У СРСР ще в 1970-ті роки саджали за пошкодження портретів Сталіна, що рідко тоді з’являлися, сьогодні ФСБ і поліція шукають «зловмисників» з не меншою ретельністю. Там добре розуміють, що стихійні протести — це не вибори, і контролювати їх буде неможливо.
Напевно, головне значення Дня Перемоги — це нагадування про те, що опір насильнику рано чи пізно призводить до його поразки. Як каже крилата мудрість, «найтемніше перед світанком». Якщо так, то складність сьогоднішньої ситуації тільки дає надію на те, що незабаром ми відзначатимемо новий день перемоги — перемоги над вертухаями, що намагаються загнати нас у новий СРСР і новий Гулаг.
Олена РАЗОРЬОНОВА (Юхнов Калузької області, йогатічер, дитячий хореограф і фермер):
— Я проти політики путіна, зовнішньої і внутрішньої. Мені болить те, що нині відбувається в Україні. Я проти цієї війни. Я знаю, що ця війна розв’язана президентом Росії. Це те саме, що відбувалося в Чечні, Грузії, Афганістані... За тим самим божевільним сценарієм. Люди одурманені пропагандою! Думати здебільшого ні про що не хочуть. По ТБ сказали — «значить, так і є».
У школі на зборах у моєї дитини ставили за приклад... Сталіна. Сталін (!) входить у моду!!! З дітей хочуть виростити бидло!!! путін розкрав усе, створив систему управління так, що кожен будь-який чиновник може красти. Закони приймаються проти громадян своєї країни. Про людей у Росії ніхто не піклується. Пенсії й допомога на дітей не піддаються жодній критиці. У Росії люди не живуть, а виживають. І це жахливо! Поряд із цим — масова пропаганда на тему «як погано на заході та в Америці і як, виявляється, добре в Росії». Тонкий психологічний вплив на людей! путін — виплодок пекла! Що стосується військового параду на 9 травня? Я вважаю, це блюзнірство — брязкати зброєю перед усім світом і кричати водночас про «миролюбну» Росію. Витрачати надзвичайні суми на проведення цього заходу, влаштовувати показуху. А російські села дровами опалюються. Люди помирають від найпростіших хвороб. Пенсіонери бідують, у селах особливо. На дітей платять смішні копійки. Не знаю, як мені тут жити, усвідомлюю, що живу в бандитській країні. Тут не виконують закони. До будь-якого будинку може вдертися хто завгодно, безкарно. Мене з дітьми намагалися вигнати за доносом колишнього чоловіка. Поліція — це фікція, незрозуміло, швидше за все, придумана для захисту самих себе від таких громадян, як я.
Я — як росіянка — прошу пробачення у всіх українців за свою країну, за людей, в яких немає імунітету на путінську пропаганду. Українці! Миленькі! Пробачте нас, мене. Я розумію, що пробачити те зло, заподіяне моєю країною, неможливо! Але я все одно прошу у Вас пробачення.
Ганна СОРОКІНА (Зеленоград, Москва,блогер):
— День перемоги 9 травня я святом не відчуваю. Не хотілося моралізувати на цю тему безпосередньо дев’ятого травня, поважаючи почуття інших. Колись у дитинстві, звичайно, щось таке було: піднесення, веселощі, гордість за нашу радянську країну. Але в дитинстві ми й у піонерах були, і в комсомолі, і на демонстрації ходили, і справжніх ветеранів війни, до речі, навколо було багато, і радіоточка у квартирі працювала цілими днями, транслюючи патріотичні пісні. Я була патріотичною дитиною, мене дуже зачіпала військова тематика, пісні про героїв, про самопожертву, про Батьківщину й Червону Армію. До школи я багато співала, і якщо згадати мій улюблений репертуар — це й були суцільно марші та пісні про батьківщину.
Але дитинство давно минуло.
Про багато чого дізналася відтоді про батьківщину і про армію. І тепер, дорослою людиною, я вже не можу випромінювати дитячого піднесення. Найпатріотичнішим почуттям стало почуття сорому. Що більше я дізнавалася про цю війну, яку весь світ називає Другою світовою, — то менше в мене залишалося приводів для святкового настрою 
9 травня. А коли я, вже дорослою людиною віком за сорок, прочитала про те, що творила переможна Червона Армія в Європі під кінець війни, — я зазнала такого жаху і морального шоку, що забути про це вже не можу, і будь-яка щорічна травнева державна кампанія з піднесення гордих почуттів викликає в мене відразу.
А цей рік взагалі особливий стосовно переможних настроїв. Після всього, що відбулося торік і відбувається дотепер в Україні, за участю видозміненої, але тієї ж по суті червоної армії, я вважаю, брати участь у цьому патріотичному мілітаристському угарі взагалі не тільки недоречно, а й соромно.
У Другій світовій війні загинули мої діди. Обидва залишили багатодітні родини, вдів, які в страшній убогості потім піднімали дітей — вижили не всі. Але ж один із моїх дідів був навіть не призовного віку, але все одно його призвали в обоз і він підірвався на міні.
Ні, я не відчуваю жодного піднесення й почуття гордості. Я знаю, ціною яких втрат велася ця війна, якими жертвами, необґрунтовано великими, далася перемога, скільки солдатів полягли просто як гарматне м’ясо, послані на вірну смерть бездарними кар’єристами-воєначальниками. Звеличування Сталіна сьогодні — це просто злочин перед тими, хто зміг його пережити, і тими, хто не зміг, згинув не тільки на полях боїв, а й у Гулазі. І, головне, треба ж розуміти, що весь цей переможний екстаз штучно накачується владою чекістів, яким потрібне рабське стадо, готове життя своїх дітей віддати, був би привід. Заради цього переписують історію, закривають архіви, забороняють вільне обговорення, насаджують ритуали й накачують суспільство агресією.
Ні, для мене місяць травень — не привід влитися в цю божевільну радісну юрбу.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.