Навіть у тих, хто не знав Станицю Луганську до початку воєнних дій, защемить серце. А що вже казати про самих станичан! Садиби зруйновані й покинуті, магазини, соціальні об’єкти стоять із проломленими дахами й пробитими стінами, теплиці, обладнані чи не в кожному дворі, шурхотять обірваною плівкою. Ця картина пригнічує навіть тих, хто, здавалося б, уже звик бачити розбиті війною міста й села. Загалом у Станично-Луганському районі від бойових дій постраждали понад дві тисячі будинків, і 200 з них відновленню не підлягають. Як кажуть станичани, «зруйновані під нуль».

Потрібен порядок компенсації за зруйноване житло


Але життя в селищі, розташованому в зоні активних бойових дій, триває. Люди якось намагаються закрити діри в дахах і вікнах, садять картоплю, наводять лад у дворах. На кожну постраждалу від бойових дій родину в райадміністрації завели так звану соціальну карту. Всі зібрані дані зведені в єдину базу, і тепер можна бачити справжню картину наслідків війни — кількість потерпілих і розмір завданих збитків. Тут же фіксується, хто, коли і яку допомогу одержав. Коли приїжджають волонтери, керівництво району вже знає, куди їх направити й що важливіше — будматеріали чи продукти, предмети особистої гігієни, одяг чи медична допомога, медикаменти. З’являється струнка система допомоги, за якої ніхто не обділений увагою.
— Ми просили Кабінет Міністрів визначити порядок компенсації для людей, умовно розбивши їх на три категорії, — розповідає голова Станично-Луганської райадміністрації Юрій Золкін. — Сьогодні актуальна грошова компенсація, щоб людина визначила сама: чи ремонтуватиме зруйноване житло, чи використає гроші, щоб купити нове, чи ж буде його орендувати. Поки що ніяких рішень із цього приводу Кабмін не прийняв, тому сподіваємося на добродійників і допомогу волонтерів. Найбільше від воєнних дій постраждали такі населені пункти: сама Станиця Луганська, Валуйське (до його ради входять кілька сіл), Нижня й Верхня Вільхова, Нижньотепле, Артема та інші.
Станично-Луганський район — регіон особливий. Він розташований усього за кілька десятків кілометрів від кордону з Росією, і живуть тут нащадки донських козаків. Сепаратистські настрої серед населення дуже розвинені, українську владу тут не люблять і поглядають на російського сусіда: йому, мовляв, живеться краще. Але ці настрої змінюються. Станичани на собі відчули, що таке війна, зрозуміли, наскільки містке й важливе таке поняття, як мир. І, головне, — люди переконалися в тому, що, крім війни, Росія нічого дати їм не може. Через територію району перекидали першу зброю з РФ. На власні очі жителі бачили, як через кордон із «братньої» російської території на їхні села летіли снаряди, випущені з «Градів», як із «Ураганів» бомбили Дмитрівку. І якщо раніше жителі були проти українських військ, які дислокувалися в районі, то сьогодні вони вважають їх «рідними захисниками» і всіляко допомагають їм.
Щоправда, не можна сказати, що настрої помінялися кардинально й абсолютно всі сьогодні полюбили Україну. Ні, на жаль. Але переважна більшість розуміє — якщо українська армія піде, то прийде «ЛНР», і тоді настане життя, як в окупованому Луганську — пенсій нема, соціальної допомоги нема, банки не працюють, продукти — втридорога. Навряд чи це можна назвати спалахом несподіваної любові до України, найімовірніше, це суто прагматичні розрахунки, але зміни в настроях помітні. Приблизно половина мешканців, які можуть реально оцінити ситуацію, не йдучи на поводі в емоцій, розуміють: українська влада захищає свою територію від російського агресора, а місцева влада робить усе, щоб налагодити життя в прифронтових регіонах навіть в умовах постійних обстрілів з боку бойовиків. До речі, у районі всіляко сприяють тому, щоб армія й правоохоронці більше контактували з населенням.


Продукти для дитсадка привезли бійці


— Учора ми відкривали дитячий садок-ясла, відновивши його після воєнних дій. Усього в Станиці Луганській три великі дитсадки, але два ще треба відремонтувати після обстрілів, а ясла-сад постраждав менше за інші, — розповідає Юрій Золкін. — З 150 дітей, які сюди раніше ходили, змогли зібрати тільки 16, ще є 14 заяв. Решта евакуювалися разом із батьками й поки що не повернулися. Напередодні відкриття воїни батальйону імені генерала Кульчицького Нацгвардії заявили про своє бажання взяти над цим дошкільним закладом шефство. Насамперед допомогли із продуктами, на відкриття приїхали з подарунками. Це позитивні моменти. Ми вважаємо, що армія повинна бути ближчою до народу. Коли не працювали банки, казначейство, фінансове управління, інші державні відомства й служби, було дуже складно навіть завезти продукти. Підприємці обходили Станицю Луганську десятою дорогою. Перші люди, які прийшли нам на допомогу, — це військові. Вони привозили продовольство в школи, дитсадки, лікарні. За це їм велике спасибі. У нас постраждало багато соціальних об’єктів, однак на їхнє відновлення держава, на жаль, поки що не виділила жодної копійки. Але є розуміння наших проблем з боку керівника області Геннадія Москаля. Ми вже підготували необхідні документи й чекаємо коштів з обласного бюджету.
Юрій Золкін зізнається, що як у очільника району в нього є велика мрія — щоб на повну силу прокинулася молодь і повернулася додому. А цього в нинішніх умовах домогтися непросто. Щодня на прифронтове селище з боку бойовиків сиплються снаряди й кулі. І одночасно активно застосовується пропагандистська зброя. Щодня станичан обіцяють звільнити від «київської хунти», «фашистів», обіцяють рай у курені. Людей збивають з пантелику, тримають у постійному напруженні, у певному тонусі. Мешканці всього бояться: висловлювати думку, іти на державну службу. Свого часу, наприклад, існувала велика проблема з листоношами. Ніхто не хотів працювати, вважаючи, що коли прийдуть ополченці «ЛНР», то за співробітництво з українською владою можуть розстріляти. І переконати їх у протилежному було важко.
Працювати в таких умовах владі дуже непросто. Але Юрій Золкін каже, що це його земля, він тут народився, тому зобов’язаний її захищати. До речі, він — козак з діда-прадіда. Його пенсія більша за нинішній оклад, але він від неї відмовився й пішов на зовсім смішну по нинішніх мірках зарплату голови адміністрації. Комусь же треба наводити лад на своїй землі.
Луганська область.

ПРЯМА МОВА

Юрій Золкін, голова Станично-Луганської районної військово-цивільної адміністрації (на знімку)

 


— Кадрові проблеми відчуваємо гостро. Судіть самі: раніше в селищі проживало 15 тисяч населення, сьогодні залишилося до 5 тисяч. Переважно це люди літнього віку, одна дитина з восьми. Молодь, на яку можна було б обпертися, виїхала. У районних структурах — маса вакансій. Людям страшно обіймати посаду, хоча вони сидять без роботи, а, отже, і без засобів до існування. Їм страшно, що потім доведеться розплачуватися своїм життям і здоров’ям, якщо українські війська залишать Станицю. Інші, навпаки, переконуються в тому, що українські військові закріпилися надовго й не здадуть свої позиції. Словом, сьогодні багато хто не впевнений у собі, стоїть на розпутті, не знаючи, що робити, кому довіритися, у що вірити. Але чимало людей замислюються: чому 50—60 радикально налаштованих станичанських козаків заварили всю цю кашу, а тепер виходить, що всі мають танцювати під їхню дудку? Не може бути так, щоб група радикалів диктувала свою волю сотням. Але, на жаль, торік це трапилося. Людей забезпечили зброєю й дали наказ убивати своїх же земляків, які мислять інакше. Повинен визнати, що й сьогодні в ополченні «ЛНР» є чимало станичан. Але багато хто пішов, розчарувавшись, деякі прозріли, третім усе набридло. А головне — війна.


Фото автора.