Сьогодні саме суди при розгляді публічно-правових спорів сприймають у розширеному вигляді конституційний простір і не обмежуються лише текстом самої Конституції. У сферу аналізу і мотивації судових рішень щодо публічно-правових спорів включаються конституційні принципи, а також ратифіковані норми міжнародного права, правові позиції Конституційного Суду. Визнання конвенційних норм і принципів, а також рішень ЄСПЛ збагачують аргументацію офіційного тлумачення Конституції, і, отже, вагомим підтвердженням формування судової культури і судового права стає історичний вислів судді Верховного Суду США Ч. Хьюга, що «Конституція — це те, що про неї говоритимуть судді».

 


Новою доктриною у сучасному розумінні Конституції стає доктрина судового конституціоналізму, згідно з якою верховенство Конституції не допускає можливості її змін нормами міжнародного права, а також шляхом тлумачення конституційних норм судовими рішеннями. Так звані «стурбовані конституціоналісти», коли йдеться про конвергенцію конституційного права з міжнародним правом, неоднозначно оцінюють «судовий конституціоналізм» як визнане правове явище, оскільки є ризик втрати Конституцією головної форми права, бо вона є основою конституціоналізму і непорушності законами прав і свобод людини.
Разом з тим у сучасному конституціоналізмі, як цілком аргументовано зауважив суддя-вчений, професор М. Бондарь, «за певних умов Конституція не тільки зберігає цінності суспільства, вона є своєрідним генератором, творцем ціннісних нормативів сучасного суспільства і держави» [1. С. 9].


Словосполучення «судовий конституціоналізм» означає в сучасному розумінні появу нової сфери конституційного регулювання, коли пряма дія норм Конституції доповнюється правовими позиціями Конституційного Суду і Верховного Суду України, які формулюють гарантії прав і свобод людини, забезпечення стабільності конституційного ладу в державі. Це доповнює основний текст Конституції офіційною інтерпретацією принципів і конкретних правил поведінки держави як продовження «руки законодавця», що є визнанням легітимності судової форми, яка конкретизує конституційне правозастосування. Можна навести чимало прикладів із практики європейських країн, коли найбільш актуальні проблеми державного і суспільного життя вирішуються через «судовий конституціоналізм», оскільки визнаються доповненнями основного тексту і стають єдиним моноактом.
Але слід зауважити, що правові позиції Конституційного Суду України не можуть визнаватися пріоритетною формою над законом, оскільки жоден суд не повинен втручатися в компетенцію законодавця. Принцип самообмеження судової влади має діяти кожного разу, коли політичні сили або влада мають намір впливати на Конституційний Суд та інші суди з метою отримати необхідне їм рішення. Чи не тому виникла кризова ситуація в конституційному правосудді, коли у 2010 році у справі за законом №2222-ІV була застосована «правова фікція» відновлення тексту Конституції України 1996 року стосовно повноважень Президента і зміна форми державного правління, а також не раз передавалася уряду виключна компетенція парламенту в бюджетному регулюванні. Конституційний простір був виведений за межі формально визначеної конституціоналізації, що було розцінено ним як посягання на конституційний лад з ознаками сприяння узурпації влади. Усупереч основним засадам і меті судового конституціоналізму Конституційний Суд відійшов у деяких своїх рішеннях від свого призначення — розкривати конституційний смисл окремих положень Конституції і доводити конституційні норми до необхідного рівня імпліцитного застосування.


Сьогодні очевидним є той факт, що акти правозастосування та інші форми реалізації Конституції не можуть цілком ґрунтуватися на її буквальному тексті і вимагають системного використання загальновизнаних норм і принципів конвенційного права, правових позицій Конституційного Суду та міжнародних судів. Один із лідерів початку руху за вільне право Євген Єрліх у 1917 році своєю працею «Пошук вільного права і правова наука» закликав визнавати ту ступінь свободи судової правотворчості, яку суди мають у реальності. Проте Єрліх попереджав, що «вільний пошук права» не повинен ігнорувати закон. Його збалансована доктринальна позиція має пряме відношення в сучасний період, коли суд повинен відділяти текст закону від думок і волі законодавця, оскільки закон живе своєю реальністю і тлумачиться із сучасних соціальних умов і завдань права [2. Перек. з англ. 


Р. 47—58, 60]. Визнання правотворчої ролі судів є досить суперечливим явищем, оскільки звичай юристів — дотримуватися букви закону, навіть якщо цей закон тлумачиться на основі оцінки принципів і цінностей Конституції, коли велику роль відіграють особистість судді і система судового рекрутинга. Зокрема, суддя Конституційного України професор В. Бринцев вважає, що «ключовими суб’єктами формування (доктрини живого права. — А.С.) визнаються суд та судді і процес нормотворення здійснюється шляхом розширення змісту законодавчих норм... і за раху-нок народження нової норми» [3. С. 287]. Це визнання судді означає досить чесну позицію відносно судової ролі у правотворчості, хоча стилістика судових рішень до цього часу вкрай нетранспарентна. Адже в деяких рішеннях Конституційного Суду спостерігається відсутність аксіологічної основи дослідження і політико-правової аргументації конституційного праворозуміння у складних спорах, коли потрібно спиратися на наукові доктрини.


Саме тому в наукових колах не поспішають демонструвати минулий комплементарний пафос авторитету актів конституційного правосуддя, оскільки часто стилістика судових рішень дезорієнтує юристів-практиків, ховаючи справжній смисл правового аналізу судді.


За наявності Конституції, в реаліях життя державою пасивно забезпечується її верховенство, а права людини переважно не гарантовані і не захищені перед публічною владою. Судова влада в своїх рішеннях часто ігнорує конституційний постулат про вищу цінність людини, її життя і недоторканність, що начебто гарантовано статтями 22, 27 та 29 Конституції України. Адже ідеї конституціоналізму як ідеальна модель конституційного ладу та їх конкретне втілення в правовій реальності поки що не забезпечені захистом судової системи України. Практика свідчить, що частково Верховний Суд у межах компетенції і Конституційний Суд України при здійсненні правосуддя здатні по суті виконувати функції контролю над владою, а не над людиною.


Це може здаватися парадоксальним. Але за характером звернень громадян до Конституційного Суду вони свідчать, що громадяни вбачають в ньому останню інстанцію захисту своїх прав. З появою цього органу конституційного контролю з’явилася можливість проявитися верховенству права і досягти певним чином верховенства Конституції над актами конституційної юрисдикції.


Без перебільшення варто наголосити, що, на відміну від громадян, жодна «компетенційна влада», в тому числі й самі органи загального правосуддя, не відчуває великої любові до конституційного правосуддя.
Рівень конституціоналізму за період авторитарного правління Януковича і його клану, який узурпував владу, мав лише формальні ознаки за відсутності легітимності, недовіра народу виводила його за межі визнання самої Конституції як реального акта, який має незаперечно виконуватися самим суб’єктом влади.


Саме тому в реаліях держави і суспільства конституціоналізм залишається без ціннісної юридичної основи. Прикро зазначати, що це стосується певної деформації конституційних принципів, втрати довіри до інститутів влади і т. ін. Життя суспільства не може будуватися лише на ідеалах і тому в теорії конституційного права кожна інтеграційна ідея має орієнтуватися на «живу» (реальну) Конституцію і створювати «живий конституціоналізм».


Судовий конституціоналізм зазнає нестабільного компромісу між різними центрами сили і влади. Це означає, що норми законів регулюють відносини ширше, ніж це закріплено в нормах Конституції і не передбачають смисл конституційних положень. Звідси рішення Конституційного Суду не можна охарактеризувати, які дійсно здатні досягати або не досягати поставлених цілей.
Революція Гідності довела, що природно-правова доктрина прав і свобод людини спрямована проти ідеї октроювання (дарування офіційною владою) гарантій для втілення прав і свобод людини, народовладдя, місцевого самоврядування, справедливої судової влади і т. ін. Тобто цілком реальною стає нова концепція взаємовідносини народу з державою, що потребує оновлення конституціоналізму. Для цього потрібна судова конституціоналізація всієї правової системи, що має створити умови, коли політичний режим повинен відповідати конституційній моделі, а влада зобов’язана служити інтересам народу.
За таких умов конституційний законодавець має можливість оцінити ідею широкого використання «судового конституціоналізму», не обмежуючи його смисл існуванням судової системи. Це означає, що реалії життя вимагають судового забезпечення конституціоналізму у змістовному плані, захисту базових цінностей конституційного ладу, що в сукупності створюють режим верховенства права у взаємозв’язку з верховенством Конституції.


Конституційний Суд в актах про тлумачення не завжди керується політико-правовою логікою Конституції, а текст Рішень з офіційною інтерпретацією далеко не завжди є виявленням смислу конституційних норм, які здатні сприяти інтеграційним процесам й оновити матрицю самої Конституції. Практичний смисл «судового конституціоналізму» як категорії полягає в тому, що він допомагає знаходити зв’язки між положеннями Конституції і поточним законодавством.


Для конституціоналізації конче потрібен саме як «позитивний законодавець» — Верховна Рада України, так і «негативний законодавець» — Конституційний Суд України. Але важливо, щоб ми виходили з презумпції конституційності кожного разу, коли конституціоналізація торкається як інститутів галузі права, так і окремих норм. Інакше виникає загроза «прогалин» у правозастосуванні, які з’являються в порядку не конкретного, а абстрактного нормоконтролю. Ось тут важливо отримати конституційне витлумачення норми, яка оспорюється, що дає більше користі для «судового конституціоналізму» як результат офіційної позиції КСУ щодо правозастосування в системному втіленні закону.


У такий спосіб «судовий конституціоналізм» безпосередньо впливає в розумінні норм Конституції на реальні інтеграційні процеси політичного розвитку, економічних і соціальних пере-
творень. На підтвердження слід висловити ще одну ідею, яка теоретично ще має знайти своє обґрунтування в доктрині конституціоналізації. Йдеться про розширення предмета судового контролю, а також суб’єктів громадянського суспільства у сфері розвитку державних інститутів, органів виконавчої влади (апарату управління) і місцевого само-врядування. Це, на наш погляд, має впливати на формування нового рівня застосування конституційного контролю й офіційного тлумачення для захисту прав і свобод людини, коли визначені суб’єкти за Конституцією, зокрема, отримують право ініціювати конкретний нормоконтроль в Суді щодо структури органів влади, їх вертикальних і горизонтальних зв’язків з Президентом, парламентом, урядом. Особливо це стосується нових потрібних суспільству, але інколи надмірних для самостійного існування за статусом органів, які здійснюють юрисдикційну функцію і застосовують примус у відношенні до громадян.


Анатолій СЕЛІВАНОВ, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України.