У Кельні з ініціативи Спілки робітничих самаритян Німеччини відбулася конференція недержавних благодійних організацій, котрі надають гуманітарну допомогу українським внутрішнім переселенцям. З цієї нагоди кореспондент «Голосу України» взяла інтерв’ю у координатора Об’єднання європейських організацій самаритян Міхаеля Шнатца (на знімку).

— Пане Шнатц, чим викликане таке велике зібрання німецьких самаритян-благодійників?
— У Кельні зібралися представники не лише самаритян, а й усіх німецьких партнерів. Адже в нашій роботі з надання гуманітарної допомоги українським внутрішнім переселенцям виникли проблеми, які досі кожен вирішував самотужки. Нині без об’єднання зусиль не обійтися: потрібно встановити зв’язки між організаціями, обмінюватися і досвідом, і інформацією, аби долати труднощі, що виникають. Наприклад, ми веземо гуманітарний вантаж у кризові регіони. Одним організаціям удається до них діставатися, а іншим — ні. Ми намагалися з’ясувати, чому? Так само й щодо співпраці з відомствами, яка не завжди налагоджується.
— У світі багато країн, де відбуваються збройні конфлікти, під час яких страждає цивільне населення. Чому ви допомагаєте саме українцям?
— Бодай тому, що конфлікт відбувається не в Африці, а практично біля нашого порога. Та й Спілка робітничих самаритян Німеччини — не новачок в Україні: ми працюємо там уже понад 20 років. Щоправда, зараз допомагати набагато складніше. Заважають не лише перепони, спричинені війною, а й бюрократичні. Та й конфлікт надто заполітизований, а неурядові організації багато в чому залежать від політичної складової. Як нині — від виконання сторонами Мінських угод, реалізація котрих здійснюється вкрай повільно й частково. До того ж у них обумовлена послідовність їх реалізації: спочатку повинен бути припинений вогонь, відведені з території важкі озброєння, а на них мають зайти спостерігачі ОБСЄ, після чого створюється гуманітарний коридор для надання допомоги. Та ці умови не виконуються, у результаті чого ані спостерігачі ОБСЄ, ані ми не маємо змоги повноцінно працювати. Тим часом люди — внутрішні переселенці — страждають. Проте ми все-таки намагаємося їм допомагати.
Хоча досі не певні, чи матимемо план безпеки навіть до кінця року, чи дотримуватиметься перемир’я? А також, чи створять на Донбасі гуманітарний коридор, яким доправлятимемо допомогу постраждалим від війни? Для наших співробітників і партнерів у цих регіонах постає питання безпеки. Йдеться навіть про певні кримінальні ситуації і про те, що часом складно зрозуміти, яка сторона який блокпост контролює.
— Де зосереджена ваша діяльність?
— Здебільшого в регіонах Києва, Полтави, Харкова, Сум, Дніпропетровська. Але й безпосередньо на Донбасі та поблизу — в Харкові й Запоріжжі. Туди передаємо пакети з 15 кг продуктів харчування і засобами гігієни. Але є фірми, котрі постачають будівельний матеріал: дошки, накриття для дахів. Крім того, ми, разом з українськими самаритянами, створили пункт першої медичної допомоги просто застудженим, людям із хронічними захворюваннями, а також пацієнтам з психотравматичними проблемами. Що стосується останніх, то в майбутньому це буде великою проблемою, про яку треба подбати вже сьогодні.
— Якої допомоги потребують внутрішні переселенці найбільше?
— Передовсім — класичної: харчування, медикаментів, безпечного житла. Це — величезна тема: де розмістити таку кількість людей, котрі залишили східні регіони України? За даними ООН, йдеться про 1,2 млн. осіб. Проблему мають розв’язати українські відомства. Наскільки мені відомо, рішення досі немає...
— Ви знайомі з ситуацією надання гуманітарної допомоги в Україні. Яке враження на вас справила організація цієї справи?
— Приміром, питання координації діяльності благодійних організацій — і українських, і міжнародних, які готові допомагати. Часто вони не знають про діяльність один одного. І це — велике упущення українських відомств, котрі мали б ними опікуватися. Також дуже важливо, щоб і регіони, і уряд усвідомили: гуманітарну допомогу потрібно й фінансувати, й організовувати, й надавати для цього засоби. Приміром, Київ досі не має бюджету для підтримки внутрішніх мігрантів. Це надзвичайно поганий імідж, який шкодить столиці.
Друге. Багато гуманітарної допомоги надходить і з самої України — від громадян, громадських організацій. Ми переконалися, що державні відомства дуже перевантажені й не справляються із ситуацією, і в деяких випадках потребують більше персоналу. Скажімо, в справі координації розміщення біженців. Якщо на київському вокзалі вже сотні людей чекають на розміщення, а дві-три особи з цим не справляються, то потрібно реагувати й додати працівників.
Я розумію, Україна — це країна, яка, з одного боку, веде війну, з другого — має подолати гуманітарну катастрофу, з третього — переживає економічний крах. Тобто іде боротьба на кількох фронтах одночасно. Безперечно, це важко. Але є чимало інших країн у схожій ситуації. Тому я очікую трохи допомоги і від регіонів, і так само — від центрального уряду. Навіть маленька підтримка має великий сенс.

Розмовляла Наталія ПИСАНСЬКА.

Берлін.

npysanska@golos. com. ua

Фото надане ASB.