Для тих, хто знайомий з творчістю Володимира Стрекаля, було втіхою ознайомлення з новою книгою, виданою цьогоріч видавничою компанією «КИТ». Автор назвав її «Придорожні віхи». А під ошатною обкладинкою читач знайде сатиру й гумор — жанр звичний для Володимира Семеновича. Підтвердять цю істину його попередні книги: «Чужа сорочка», «Чорнобильський мотив», «Забута заповідь», «Реінкарнація».
Дозволю собі такий відступ. У людей старшого віку минуле нашого книговидання асоціювалося не тільки з певним творчим успіхом автора, а й з відчутним матеріальним набутком.
Сьогодення, якщо й може «обдарувати» автора, а надто сатирика, то хіба наповнити по вінця його серце болями українського життя, пошарпаними нервами від споглядання й усвідомлення нашого приречення на страждання. Думаю, автор вдало переосмислив новомодний слоган «Дорожня карта для України» і розставив на ній свої придорожні віхи. Читач, який візьме до рук цю книгу, знайде в ній вісім розділів — вісім отих самих віх.
Гортаючи сторінки, знайомишся з тими явищами навколишньої дійсності, повз яких не може пройти автор гнівних інвектив, направлених на «професійних» кривдників народу, лакуз, пристосуванців, авторитетних злодіїв — у законі і поза ним.
А обрана автором віршована форма мовлення підсилює емоційний вплив на читача.
По-новому зазвучали сюжети старозавітних байок у розділі «Лісові бувальщини». Або такі розділи, як «Слідом за казкою і приказкою», «У світі чисел, знаків і фігур».
Не обминув своєю увагою автор і жанр літературної пародії, як на мене, вдало й винахідливо.
Утім, замість читати автора цього допису, раджу прочитати Володимира Стрекаля.
А наостанок скажу таке: «Придорожні віхи» — гідні премії Степана Олійника. Я — за. Слово за читачами і членами журі.
