«Немає нічого міцнішого за серце добровольця, який у тяжкий для країни час робить крок уперед»
(герой війни, генерал авіації Джеймс Дуліттл)

«Хотілося б, щоб і у нас започаткувалась така традиція, коли в політику та на керівні посади в країні приходили люди, які готові були б віддати життя за Україну та її землю...»
Політичні умови, в яких нині опинилась Україна, диктують зовсім інші підходи до забезпечення її оборони. Тобто побудови нової системи функціонування всіх «силових» структур в єдиному комплексі, метою якої є збереження України як незалежної держави. У політичних колах дискутується питання щодо вибору системи розбудови оборонної сфери України за зразками інших країн. Пропонуються швейцарський, шведський та зразки інших країн Європи. На мій погляд, ці розмови мають абстрактний характер через те, що люди, котрі висловлюють такі думки, далекі від практики військового будівництва та реалій військових загроз для України. Насправді найближчою аналогією щодо стану зовнішніх загроз може слугувати Ізраїль, який так само перебуває в агресивному оточенні майже з усіх боків. Проте це оточення складається зі слабших за Ізраїль країн, роз’єднаних між собою політичними суперечностями, воєнна діяльність яких щодо Ізраїлю до того ж не узгоджується між ними. Крім того, оборонна сфера Ізраїлю розвинена набагато краще, ніж у цих країнах, і він має потужного союзника в особі США.
На відміну від Ізраїлю Україна оточена зусібіч однією країною: з півдня в теперішніх умовах — це окупований Крим, із заходу — Придністров’я, окупована Росією територія Молдови, зі сходу — нещодавно визнана окупованою нашим парламентом частина території Луганської та Донецької областей, а з півночі — весь кордон Білорусі, теж небезпечний напрямок, бо ми знаємо, що там стоять деякі військові частини Росії, військова міць якої є третьою у світі (враховуючи Китай). Наша країна не має жодного сильного військового союзника, і за 23 роки існування не спромоглася, маючи такого небезпечного сусіда, отримати такого союзника або вступити до якогось потужного оборонного блоку. Тому розмови про європейську або ізраїльську модель побудови державної безпеки є недоречними. Можна використовувати досвід мобілізаційних заходів, застосування деяких видів озброєння, систему побудови центральних органів влади в сфері оборони та керування силовими структурами країни, але ми повинні побудувати власну систему безпеки та оборони, виходячи з наших власних умов і можливостей, і насамперед економічних.
У найтяжчі часи (1948—1967) в Ізраїлі поєднувалися посади міністра оборони і прем’єр-міністра. Це давало змогу зосередити всі економічні, військові та ідеологічні ресурси в інтересах захисту країни. Кожен чоловік, не кажучи про людей у погонах, і навіть жінки, вміли зі зброєю в руках захищати свою землю. До того ж у разі потреби в найкоротший термін прибували до своїх військових частин, що було б непоганим прикладом для нашої країни. Така мобільна готовність до захисту Вітчизни не тільки забезпечує ефективну військову складову країни, а і є великим виховним фактором для молоді й усього населення загалом, який згуртовує й об’єднує націю.
Очевидно, що за нових умов наша країна не зможе більше утримувати таку шалену кількість людей у погонах із різних «силових» структур, які не здатні воювати, тобто захищати свою Батьківщину. Економіка країни не витримає такого навантаження. Тому реформи МВС та інших «силових» структур мають проходити з урахуванням зовнішніх загроз. Крім того, в країні має бути одна людина, яка б координувала діяльність усіх «силових» структур в інтересах оборони. Тобто віце-прем’єр-міністр і він же — міністр оборони, який буде координувати діяльність усіх «силових» структур, а також сферу оборонної промисловості.
У політичних колах та дискусіях політичних експертів і оглядачів не раз порушувалося питання діяльності оборонної промисловості. І питання не в тому, що там теж присутня корупція, як і в інших сферах діяльності країни. Річ у тім, що в такий тяжкий час, як сьогодні, коли катастрофічно не вистачає озброєння і військової техніки, наші «промисловці» продовжують продавати нові сучасні зразки військової техніки за кордон. А наші воїни воюють зі старими автоматами та гранатами, половина яких не вибухає. У парламенті нещодавно порушували питання про заборону продажу нових танків «Булат» за кордон. Навіть цього року їх продавали і мають наміри продовжувати продавати, як і інше озброєння. Це в той час, коли наші політики їздять по закордону і просять «із простягнутою рукою» озброєння. Чи не дивуємо ми закордонне суспільство такою поведінкою? Чи, може, не спроможні навести лад у власній країні? То хто ж має це робити в 
Україні?
Оборонна промисловість не повинна існувати сама по собі і чинити те, що їй заманеться, а має працювати, насамперед під керівництвом міністра оборони (він же — віце-прем’єр-міністр), який водночас буде генеральним замовником її продукції для всіх «силових» структур. Із нинішніх часів уся оборонна промисловість країни повинна спрямовувати свою діяльність на першочергове і швидке забезпечення потреб оборони та інших «силових» структур, а потім уже торгувати озброєнням. Поки що, за весь період існування незалежної України, було навпаки. Слід також зазначити, що ще недавно всі ті підприємства, які випускають і ремонтують озброєння, переважно належали до Міністерства оборони. Потім їх вилучили і спрямували їх діяльність не на оборону країни, а на чиїсь «комерційні» інтереси. Це одна із сторінок розвалу оборонної системи країни, яку слід уже давно перегорнути.
Також потрібно організувати єдину систему логістики для всіх «силових» структур України, що не лише полегшить координацію між «силовими» відомствами, а й зменшить можливість корупції в них. Це також полегшить проблему логістики з постачанням до військових частин різного підпорядкування на передовій в умовах ведення бойових дій.
Тому саме об’єднання посад міністра оборони і прем’єр-міністра значною мірою дало змогу Ізраїлю відстояти свою незалежність. За наших умов посада міністра оборони має бути поєднана в мирний час з посадою віце-прем’єр-міністра, а у воєнний — з посадою Першого віце-прем’єр-міністра.
Такі зміни в системі центральних органів влади давно назріли і потребують впровадження в життя. Ця думка має право на існування і обговорення у владних кабінетах.
Як показала практика, кадрова політика в нашій країні за роки її незалежності не витримує жодної критики. Тому в галузі оборони слід дотримуватися обов’язкового принципу, згідно з яким доступ до керівництва системою оборони можуть мати лише люди, які раніше керували військами, формуваннями в Міністерстві оборони або в Національній гвардії, а також бажано з досвідом військового керівництва бойових дій. До того ж стосовно кандидата не може бути жодних ознак зв’язків з імовірним ворогом, як і жодних сумнівів у компетентності цієї людини!
Нині на найвищих посадах у «силових» структурах працюють багато людей, що майже відкрито були пов’язані з відповідними службами Російської Федерації, але, хоч як дивно, в цьому питанні керівництво країни потребує більше доказів!!! Так, ці питання можливо вирішувати в мирний час, але у воєнний — найменший сумнів в лояльності повинен бути предметом розгляду спеціальної комісії, утвореної для цього, або комісії парламенту. В нашого надмірно агресивного північного сусіда такі питання вирішуються жорстко і миттєво. А в нас представники російських служб розгулюють вільно і займають високі посади в країні. Ось чому ми маємо скандал за скандалом з укладанням угод щодо енергоносіїв, саботажем та іншими питаннями, пов’язаними з обороною та енергобезпекою країни. Немає сумніву: те, що ворожі служби поки що мають успіх у нашій країні, є недоробком відповідних спецслужб. І це ще легко сказано. Тому кандидати на посади в уряді по всьому силовому блоку повинні відповідати всім тим критеріям, які зазначено вище. А віце-прем’єр-міністра силового блоку потрібно призначати з військового середовища, а не з «незрозумілих бізнесменів» чи родичів відповідних високопосадовців — від цього залежить життя людей і країни загалом.
У політичній практиці потужних, з оборонної точки зору, країн відомим є той факт, що люди, які не пройшли військової служби, не мають у цих країнах шансів зробити успішну політичну кар’єру і, зокрема, бути обраними на посаду президента країни. У том-таки Ізраїлі, перманентно воюючої країни, яка досягла значних успіхів в оборонній галузі і, зокрема, в озброєнні, існує практика обрання на посаду президента людей з бойовим досвідом. Хотілося б, щоб і в нас започаткувалась така традиція, коли в політику та на керівні посади в країні приходили люди, які готові були б віддати життя за Україну та її землю, а не так, як нині, коли пройдисвіти й ті, хто вправно розкрадав та руйнував країну, обіймають найвищі і «найприбутковіші» посади. Доречно тут згадати слова історичної особи Другої світової війни генерала США Джеймса Дуліттла: «Немає нічого міцнішого за сердце добровольця, який у тяжкий для країни час робить крок уперед». Із таких повинна складатися кадрова основа наших «силових» та інших структур країни. Хотілося б, щоб це пам’ятав і наш вельмишановний Президент!
Друкується в рахунок квоти Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.

 

Володимир ШЕВЧЕНКО.