Я не знав війни, як знали її мої однолітки, які опинилися на окупованій фашистами території. Жили далеко від фронту, але відгомін війни докотився і до нас. Село наше — за кілька десятків кілометрів від великої залізничної станції. І як тільки потяг віз нафтопродукти, тут як тут з’являвся німецький бомбардувальник і бомбив станцію. Немов нагадування, що триває війна, одного разу скинув бомбу на село. Вона впала біля ґанку хати моєї бабусі. Приміщення наче і не було, вціліли лише ворота із хвірткою, загорілися сусідні хати, криті соломою. Хоч як боролися з вогнем, а чотири родини залишилися без даху над головою. Влітку 1942 року через наше село вдень і вночі йшла піхота. Солдати в черевиках з обмотками, техніки ніякої. Іноді зупинялися в нас передихнути. Одного дня я пішов у сад за річку. Там стояла солдатська кухня, і кухар запропонував мені пшоняної каші. Ох, яка це була смакота!
У той час харчувалися всім, що тільки можна було жувати. Навесні, як тільки починали з’являтися дикі тюльпани, ми викопували та поїдали цибулини. Якось їв м’ясо коня, що здох. М’ясо було темного кольору, а за смаком нагадувало господарське мило. Ховрашки були значно смачніші і теж ішли в їжу. Їли ще сережки, що ростуть на тополях і кашку верби. У селі росла стара верба, і коли на ній з’являлися молоді листочки з кашкою, ми, мов сарана, накидалися на дерево та поїдали її.
Кілька років тому я побував у рідних місцях. Не міг не відвідати нашу вербу-годувальницю. Від неї залишився порохнявий пень. Поклав на нього руку та подумки перенісся в далеке минуле. Багатьох із нас уже немає в живих, а ті, хто залишився, зістарилися. Але, дитинство, обпалене війною, ніколи не зітреться з моєї пам’яті і з пам’яті моїх однолітків.

Шепетівка
Хмельницької області.