Законопроект про «недоторканність», переданий до Конституційного Суду України, — це виконання волі народу

Питання забезпечення поваги до прав людини має першочергове значення як для суспільства, так і для держави. Звертаючись до такого конституційного поняття, як «недоторканність», ми усвідомлюємо, що не може відносно нього бути невизначеності або неоднозначного праворозуміння.

Сам термін «недоторканність» і механізм його забезпечення закріплений в Конституції у декількох обсягах юридичного змісту. По-перше, «недоторканність» як поняття системно в Конституції розповсюджується на всіх громадян і окремо ч.1 ст. 80 «недоторканність» з ознакою «депутатська» — на членів парламенту, а також щодо суддів вона регламентується статтею 126 Конституції України.
По-друге, квінтесенція, або фабула існуючого імунітету для народних депутатів України і його корекція відносно суддів, означає наявність механізмів захисту, відмінних для громадян України. Йдеться про зняття з держави обов’язку, який був покладений Конституцією щодо виконання приписів гарантування «спеціальної» недоторканності народних депутатів і суддів. Для розгляду цього питання у парламенті Президент України у пояснювальній записці до поданого законопроекту надав обґрунтування і об’єктивно зазначив:
 «Настрої в суспільстві» засвідчують, що імунітет народних депутатів виявився невиправданим, оскільки він по суті перетворився на гарантію безкарності, а інститут суддівської недоторканності потребує суттєвого вдосконалення та приведення його у відповідність із європейськими стандартами».
Сприйнявши позицію Президента України, парламент із дотриманням всіх регламентних процедур включив вкрай актуальне питання до порядку денного сесії 16 січня (297 голосів «за», «проти» — 0), і вже 5 лютого було прийнято рішення про направлення законопроекту до КСУ («за» — 365, «проти» — 1, «не голосувало» — 4 народні депутати України).
Отже, воля парламенту відобразила своє ставлення до загальновживаного в Конституції поняття «недоторканність», яке за обсягом гарантій загальне для народних депутатів (ст. 80) і для суддів (ст. 126). Оскільки відомо, хто забезпечує цей інститут і хто володіє «конституційною недоторканністю», слід враховувати, що трансформація вплинула на звуження поняття «недоторканності». Але історично можна пояснити, що в цьому інституті зараз сфокусовані політика і право. Ще у 1999 році МВС України, обґрунтовуючи практичну необхідність, направило до Конституційного Суду клопотання — визначити поняття «притягнення до кримінальної відповідальності» і встановити момент настання кримінальної відповідальності, коли депутатам гарантується недоторканність. Суд сформулював її зміст як гарантію і цільове призначення — безперешкодне, ефективне здійснення депутатами своїх функцій. Вона не є особистим привілеєм, а має публічний характер. Ця правова позиція має сьогодні нормативне — концептуальне значення. Звернемося до історичного перебігу подій в парламенті.
Логічним можна назвати законопроекти 2002 року «Про внесення змін до статусу суддів», коли недоторканність у новій редакції ст.13 закону про статус суддів, коли суддя, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, повинен бути звільнений після виконання невідкладних слідчих дій протягом доби (парламент заслухав і зняв з розгляду). 
Те саме стосувалося у 2003 році законопроекту «Про внесення змін до Закону «Про статус депутатів місцевих рад», коли до 1998 р. існувала недоторканність, і без згоди відповідної ради не можна було притягувати навіть депутата сільської ради до відповідальності. Конституційний Суд у 1997 році у своєму рішенні визнав неконституційним положення Закону «Про рахункову палату», в якому голові і посадовим особам теж надавалася недоторканність.
2009 року були намагання знову детально регламентувати «недоторканність суддів», але 2010 р. знято з розгляду законопроект щодо ст. 13 Закону «Про статус суддів».
У 2008 році законопроект щодо гарантій недоторканності для окремих посадових осіб — зміни до Конституції розглядався в КСУ, і від нього парламент отримав позитивний висновок з певним уточненням. Уже в 2010 р. відповідно до ст.80, але щодо 10 і 108 статей Конституції КСУ встановив, що пропозиції не відповідають ст. ст.157 і 158 Конституції. Були й інші законопроекти, які розглядалися у Конституційному Суді.
У цілому основна маса спроб визначити остаточно волю парламенту щодо народних депутатів і суддів не завершилась позитивно волевиявленням в парламенті.
Проблема ускладнилась тим, що недоторканність не розкривалась у всіх складових гносеології цього інституту, виявленні різниці у конституційному розумінні недоторканності, обсягу цього інституту стосовно загального статусу людини і громадянина і політико-правового статусу народних депутатів України і суддів.
За більш як 15 років свідомість народних депутатів сформувалася як суспільна потреба у вирішенні цього питання і тому виникли обставини змінити конституційне регулювання статусу народних депутатів з урахуванням суспільного настрою по відношенню до імунітету представників народу в парламенті — депутатська недоторканність стала предметом переосмислення гарантій незалежності і недоторканності. Отже, логічно, що парламент звертався з 1999 року до КСУ про необхідність внесення змін до Конституції скоріше як політичний ракурс волевиявлення народних депутатів України.
Конституційний імунітет члена парламенту — це категорія і явище не вітчизняного походження, і цю обставину слід зважити з наукових позицій.
Стосовно конституційного регулювання, в нашій країні імунітет депутатів пов’язаний, і в нього вкладаються такі категорії, як «влада народу» і «конституційний лад», «система виборів» та інші інститути і елементи конституційного устрою.
У зарубіжних країнах присутній політичний аспект конституційного закріплення інституту. Він знаходиться в центрі конституційних відносин, коли депутат торкається функціонування публічної влади, пов’язаний з політичними партіями в парламенті, є суб’єктом законодавчої ініціативи або прийняття законів, тобто це стосується виключно внутріпарламентської діяльності.
В українських реаліях діалектика взаємозв’язку депутатського імунітету та політики в конституційному праві знаходить своє відображення в тому, що стаття 29 Конституції України, встановлює загальновизнаний для всіх громадян принцип недоторканності. Та
чи правильно в інтересах суспільства, коли йдеться про існування недоторканності як елемента статусу народних представників, зберігати її? 
Адже вони є законодавцями і повинні здійснювати функції контролю, формуючи такі органи, як спеціальні контрольні комісії, або приймаючи участь у політичній діяльності, і у такому разі було необхідне конституційне закріплення імунітету, що передбачає особливий зміст і його особливе юридичне значення. Загальне і спеціальне закріплення цього інституту різняться у механізмах дієвості правозастосування.
По-перше, це пов’язано безпосередньо з основними правами і свободами людини і громадянина, що визначено для кожної людини — право на свободу і особисту недоторканність. На державу покладено обов’язок юридично гарантувати конституційний статус людини, всі органи влади повинні сприяти у здійсненні конституційних прав і свобод.
По-друге, конституційно-правова доктрина проголошує позитивний статус людини і громадянина, що пов’язано з недоторканністю і включає право на працю, на освіту, безпеку і т. і.
По-третє, в Конституції йдеться не про право всіх, а про право участі кожного в управлінні державою. Таким чином, йдеться про те, що права людини не октройовані (не даруються) державою, вона їх визнає і конституційно закріплює, вони забезпечуються у відповідності з Конституцією Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, європейськими конвенціями.
Таким чином, недоторканність — не привілей, який дається певним людям, а юридична умова для розвитку кожної людини, яка займається соціальною діяльністю, сутність особи в реальних умовах як атрибутивні ознаки статусу.
Депутати зайняли позицію сучасної політико-правової доктрини, коли культурна наполегливість суспільства поєднувалася з інтелектуальною стриманістю парламенту. Важливо підкреслити, що «недоторканність» як категорія співіснує в Конституції з категорією-принципом «рівність конституційних прав, свобод і обов’язків» перед законом і судом (ст. ст.24, 29, 55 Конституції).
Слід також зазначити, що законопроект, який представники народу схвалили в парламенті, був сформований за волею народу і відображає фундаментальну презумпцію практичної моралі, а її юридичний зміст традиційно інтерпретується як рівноправність всіх громадян в т. ч. і народних депутатів і суддів. В конституційній доктрині такий підхід означає як право на рівноправність у становищі всіх громадян України. Що це означає в контексті законопроекту, який сьогодні знаходиться для висновку у Конституційному Суді?
По-перше, рівність всіх перед законом випливає з природи правової держави і верховенства права, а також визнання юридичної відповідальності на загальних підставах.
По-друге, законопроект у даному випадку слід розуміти як встановлений Конституцією і прийнятими на її підставі актами, які створюють правовий порядок, який розповсюджується на всіх суб’єктів права, тобто на кожного і в. т. ч. на саму державу та захищає права і свободи кожної людини.
Дуже важлива при цьому теза: всі люди рівні перед законом не тільки тому, що мають однакові права і свободи, а й тому, що ніхто не може бути звільнений від обов’язку виконувати вимоги закону (ні громадяни, ні держава).
Таким чином, подання Верховної Ради щодо перевірки змін до Конституції не порушує вимоги ч.1 ст. 157 про неможливість внесення змін до Конституції відносно членів парламенту і суддів, якщо вони передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини.
Ілюстрацією може слугувати положення ч.3 ст. 8, коли захист конституційних прав і свобод людини гарантується на підставі Конституції безпосередньо. Далі — ч.4 ст. 13 — кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону і, безумовно, відмітимо прерогативу статті 24 — рівні права і рівність перед законом.
Було б великою помилкою, коли б ми розглядали недоторканність як гарантію соціальної діяльності людини, уникали сприйняття призначення Конституції, яка повинна мати об’єктивний зміст і відображати вимоги демократичного суспільства. В Конституції спосіб забезпечення балансу прав і обов’язків для кожного громадянина є гарантовані свободи і недоторканність для кожного. Це статті 8, 21, 24, 29, 31, 33 та інші.
Колись Ш. Монтеск’є дуже влучно зауважував: «свобода може полягати в тому, щоб мати можливість займатися тим, чого бажано робити і не бути примушеним робити те, що не бажано робити». Отже, Основний Закон встановлює міру взаємної свободи і взаємної відповідальності держави і особи. На наш погляд, Верховна Рада України правильно оцінила універсальне поняття недоторканності, яке закладено у статті 29 Конституції, що стосується охорони особистого життя громадян, недоторканності житла від незаконного вторгнення, а також порушень від будь-кого і неправомірних дій органів публічної влади.
Конституційне регулювання недоторканності людини виглядає в узагальненому контексті як конкретизація, пов’язана безпосередньо з суб’єктивними правами, які захищаються і гарантуються Конституцією. Таким чином, розмежування гарантій недоторканності між правами і свободами людини і народних депутатів, а також суддів має достатньо об’єктивні підстави, що обумовлюється теоретичним і практичним усвідомленням різниці між конституційним статусом людини і конституційним статусом представника народу у парламенті, а також статусом судді. Проте парламент виходив із суспільних потреб і необхідності подолати відчуження суспільства від державної влади. Варто підкреслити, що 
конституційно-нормативне значення недоторканності в доктрині прав і свобод людини стосується такого поняття, як рівність.
 Воно зустрічається в Конституції не випадково і багато разів проявляється при виявленні смислу її норм. Зокрема, у ст. 24 закріплено: громадяни мають рівні конституційні права і свободи, характерною оцінкою є рівність прав жінок і чоловіків, ст. 36 — визначає для профспілок рівні права, як і для всіх інших об’єднань громадян, що мають дотримуватися рівності перед законом тощо.
Тим самим, приклад, який ми пропонуємо як доказ щодо загального права на недоторканність, підкреслює єдність встановленого Основним Законом стандарту прав і обов’язків людини і громадянина, його взаємодію з принципом єдності і цілісності України, який підлягає постійному контролю за його дотриманням на всій території України.
Народні депутати, приймаючи закон, який передбачає скасування недоторканності народних депутатів України і частково для суддів, виконували свою політичну функцію методом правознавства.
Отже, підсумовуючи, можна зробити висновок, що Конституційний Суд України має застосувати критерії оцінки вказаного законопроекту, а вітчизняні політики і вчені, досліджуючи питання імунітету народних депутатів і суддів, не випадково звертають увагу на необхідність подальшого вивчення інституту у вигляді процесу виділення, вивчення і класифікації окремих ознак і властивостей недоторканності, що у підсумку не змінює обсягу цього інституту по відношення до загального принципу ст.29 Конституції.
Але головне для розв’язання цієї проблеми — це правотворча конкретизація ст. 80, ст. 126 і ст. 129 Конституції у формі усунення недоторканності щодо зовнішніх проявів невідповідності загальному конституційному принципу: рівність всіх перед законом і судом.
Звернувшись до Конституційного Суду України, парламент сподівається, що суд підтвердить свої раніше прийняті позиції щодо переходу до загального застосування недоторканності для народних депутатів України (законопроект не суперечить вимогам ст. ст.157 і 158 Конституції), а правотворча конструкція змін до ст. ст.126 і 129 — стосовно суддів дозволяє перейти на інший механізм вирішення питань відповідальності суддів саме перед органом, віднесеним Конституцією до судової влади — Вищої ради юстиції.

Анатолій СЕЛІВАНОВ, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, постійний  представник Верховної  Ради України у Конституційному Суді  України.