Злочинця тягне на місце злочину. Завжди й нестримно. Саме тому до Дня захисту дітей убивця номер один товариш путін збільшив присутність російських військ на кордоні з Україною, привів у бойову готовність авіацію й підписав указ, згідно з яким смерть російських солдатів у мирний час засекречується. Тобто таємно-явно відправляючи «добровольців», Кремль із самого початку відрікається від них. Не зрозуміло тільки, як матерів загиблих «за місцем тимчасової дислокації» влаштовують «гробова тиша» і похоронки із загадковими формулюваннями. А за ганебним фактом: убитий убивця українців.
Поки товариш путін несе свою країну на колісниці смерті до обриву, весь світ продовжує грати у стурбовану дипломатію.
Ганна ІГНАТІЧЕВА (Володимир, менеджер із продаж):
— Мені соромно за мою країну і мій народ. Соромно, що у владі опинилися мерзотники, які ведуть Росію до загибелі. Соромно за те, що українці виявилися раптом «ворогами» для 86 відсотків населення. Останні три роки я начебто живу в якомусь страшному світі із творів Кафки. У мене є надія, що якщо Україна вистоїть, то й у Росії відбудуться зміни. Тому я бажаю Україні перемоги. Я дивилася прямі трансляції вашого Майдану в Інтернеті. І до кінця лютого вже без проблем розуміла українську мову. І, чесно кажучи, я вам заздрю, люди, за те, що ви змогли це зробити. І я сподіваюся, що все у вас вийде!
Андрій ГРОНСЬКИЙ (Новосибірськ, психотерапевт, кандидат медичних наук):
— Один мій хороший товариш сказав, що не може визначитися з ідентичністю: «Якщо в мене на аві в Контакті серп і молот, то ватник я чи ні?». Я, чесно кажучи, розгубився й почав говорити, що ватник — це людина, яка любить путіна, підтримує війну в Україні й відчуває, що завдяки цьому «піднімається з колін». А тут ось у мережі знову знайшов точне визначення. Словник російського сленгу slovonovo.ru дає три визначення слова «ватник» (наведу тільки перше):
«Збірний образ російського патріотичного бидла. Любить тоталітарну владу (Путін, Сталін), підпорядкування, вирівнювання людей під одну гребінку, горілку й усе російське. Ненавидить США і все неросійське. Святе свято для ватника — 9 Травня, на яке ватник любить напитися й заявити, що «діди воювали». Патріотичний, безвладний і непрохідно тупий. Іронія й самоіронія відсутні як такі...».
Андрій МАЯКІН (Кемерово, інженер з організації перевезень і управління на автотранспортних підприємствах):
— У мене більшість друзів — етнічні українці, дружина — наполовину українка. У Кузбасі дуже багато українців. Живемо дружно. Між росіянами й українцями не повинно бути нічого, що асоціюється зі словом «конфлікт». Українці й росіяни — самодостатні народи, і я ПРОТИ (!) ствердження думки переваги одного народу над іншим. Немає такого й не повинно бути! І я проти війни (це я кажу як ветеран бойових дій у Чечні). Щоб закінчилася війна, потрібно вимкнути телевізор!
Андрій РИБКА (Южно-Сахалінськ):
— Дурням, мабуть, легко існувати у цьому світі. На-
приклад: сказала тобі одна голова в телевізорі, що марсіани є, — значить, вони є. Інша повідала тобі про те, що лікувати хвороби потрібно винятково калом, — значить, уся родина сидить на кало-терапії. Третя голова розповіла тобі, що росіян в Україні кривдять, — значить, кривдять! Ні, можна було б, звісно, і свою голову включити й задуматися: а як же вони там жили досі і чому до цього їх ніхто не кривдив десятки років. А якщо й кривдив, то... де ж вони були всі ці роки??? І чому ми нічого не знали... з того-таки телевізора хоча б? Можна було б, звичайно, замислитися й про те, як це так раптом, за пару-трійку днів, бідненьких росіян встигли так скривдити? Але свою голову ламати вже не треба — тобі все розповість інша, телевізійна, котра відповідає за твоє політичне виховання перед партією та урядом. Усе просто й легко. Не життя, а казка у світлі кращих традицій МММ. Логічне мислення — на мороз. Зайва деталь. І от уже думка про те, навіщо референдум із двох запитань «за» проводиться в присутності хлопців, обвішаних «калашами» (в яких, до того ж, ще й паспорт іншої держави), тобі теж у голову вже не приходить. Зате більше часу залишається на головне — з друзяками в гаражі обговорити питання всесвіту... після третьої... між футболом і ларьком. Ні, добродії, включати голову — не наш профіль. У нас для цього телевізор є — ним і думаємо. Дурням, мабуть, легко існувати у цьому світі. Але світ будують інші.
Ірина ТРЄГУБ (Сибір):
— Те, що я спостерігаю сьогодні в Росії, — можна назвати навмисним отруєнням, злочином, що за законом — карається, як і будь-яке вбивство або тяжке заподіяння шкоди. Тільки отруєння сталося всього суспільства загалом. Колективний злочинець і колективна жертва, виходить.
Отрута пропаганди... Здавалося б, заяложена фраза, але вона правильна. Цілі річки отрути виливаються на душі простих людей, які за звичкою завершують день разом із програмою «Время»...
І тільки одиниці стійких ошелешено спостерігають картину загального божевілля, тихо й неприкаянно ходячи за посиланнями нових отруйних законів та ініціатив.
З останніх розмов і спостережень:
— Так щоб їх там, бандерівців, усіх повбивало, — стискає кулаки чоловік моєї знайомої, літній дядько, просто перед телеящиком. Що найдивніше — його коріння в Україні й прізвище в нього українське.
— А що, ми добре живемо, — молодий непоказний хлопець стоїть на задвірках старого будинку музичної школи, в руках пляшка, на бетонному блоці теплотраси, що проходить верхом (каліцтво несказанне) розкладено закуску — ламаний хліб і дешева ковбаса. Звісно, добре, думаю я.
— Зате нас бояться.
Так, думаю, бояться, і правильно роблять. Неадекватного дебілоїда-сусіда й треба боятися, добрі замки мати й бажано ґрати на вікнах... Мало що в нього у збудженому мозку повернеться...
— У нас найсучасніше озброєння, ніде у світі такого немає (бачили б ви вираз обличчя в цю патріотичну мить).
Ну ясний перець, одна «Армата» чого варта, труна на коліщатах, і то, як з’ясувалося, зкомуніджений проект...
І так далі...
З особистих відчуттів: з десяти людей лише одна буде більш-менш адекватною, а може, і того не буде, може, і півлюдини. Було ж півтора грабаря, а в нас — півлюдини. Хоча ні, сумно все-таки.
Не можна знайти ті слова, які передали б мою ненависть до людини, що затіяла, але приховує участь у цій війні. Я здивована тим, що ця ненависть у мені є... Я не підозрювала, що вона в мені з’явиться... На рівні фізичних рефлексів. Як у собаки Павлова. Бачу його — й усе, рефлекс... Він украв у мене Батьківщину. Він украв у мене можливість жити, а не боротися за життя. І не тільки в мене, в мільйонів... у сотень мільйонів. Чи є йому прощення? Немає.
...Ось моя нещодавня розмова із сином:
«Через півтора-два роки, коли я стану крутим художником, я поїду звідси.
Усі нормальні люди поїдуть. Років через двадцять—п’ятдесят від Росії нічого не залишиться.
Ну, може, територія й буде, а людей не буде, буде маса, біомаса.
Кордони не закриють, ні. Адже їм вигідно, щоб такі, як ми, звалили. Їм буде легше управляти стадом.
Так соромно, що я росіянин.
Чому нині ти не можеш виїхати (звертається до мене)? Продати все за безцінь? Боягузка...»
Напевно, в 20 років я також уважала, що можна легко все кинути, зірватися, ні про що не жалкуючи. Адже мостів немає, спалювати немає чого...
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
