У Вінниці видали збірку «Історії несепаратисток»
«Через чотири місяці я вперше за все життя здиратиму український прапор зі своїх дверей у гуртожитку. Станеться це після того, коли у коридорі пролунають слова: «А эту дверь нужно нафиг спалить». Пізніше виявиться, що слова належали донецьким міліціонерам, які розслідували крадіжку у гуртожитку. Вперше за все життя я боятимуся пройтися по своїй українській землі із стягом рідної країни. Але у травні разом із подругою я це зроблю. Я зустріну оцінюючі погляди перехожих та почую від компанії чоловіків фразу, сказану надто іронічно: «Шо девачки, за единую Украину, да?». Мені вперше стане страшно підтримувати свою рідну країну. Під час чергового мітингу на підтримку України я не знайду захисту серед міліціонерів. Я тікатиму дворами від тітушок з битами, я бігтиму додому, ховаючи блакитно-жовту стрічку під курткою».
Студентка Донецького національного університету Олена Зашко пригадує драматичні події весни 2014-го року, коли в захопленому сепаратистами місті востаннє відбулися акції під українськими прапорами.
Уже тоді мати при собі національну символіку було небезпечно для життя, і марно було шукати захисту у правоохоронців, які масово переходили на бік проросійської «нової влади». Тодішні очільники області і міста підкреслювали, що «ведуть діалог» із тими, хто захопив адміністративні будівлі, а найбагатша людина України Рінат Ахметов закликав «почути Донбас». І єдиний голос, який влада так і не почула, — це голос українського Донбасу.
Потреба в діалозі переселенців і місцевої громади
Цей голос лунає зі сторінок збірки «Історії несепаратисток», яка містить розповіді викладачок, студенток і випускниць Донецького національного університету (Вінниця). Рядки сповнені тривоги, болю і ностальгії. Вони —про війну і мир, про патріотизм і зраду, про те, як кожен із авторів по-живому відривав себе від рідного міста, що раптом стало чужим. А ще — про донецький Євромайдан, про українські мітинги в шахтарському краї.
Ідея видання такої збірки народилася випадково. Колектив найбільшого вишу Донеччини торік був змушений переїхати до Вінниці, оскільки працювати українському університету на окупованій території неможливо. Одразу після переїзду стало очевидно: існує величезна потреба в налагодженні діалогу переселенців із місцевою громадою.
«Ми ніколи не думали, що колись почуємо у спину чи поза очі: «Сепаратисти приїхали». Мовляв, ви привезли і можете заразити Вінницю вірусом того сепаратизму. Нам здавалося, що самим фактом присутності тут ми вже довели свій патріотизм. А виявилося — ні, ще треба доводити по-іншому. Так виникла ідея збірки «Історії несепаратисток», — розповіла завідувач кафедри журналістики університету Олена Тараненко.
Пропозицію підтримала голова правління громадської організації «Інформаційно-просвітницький центр «ВІСЬ» Світлана Дубина, а профінансував видання Український Жіночий Фонд. Є у збірці і розповідь самої пані Олени — про те, як до них додому з’явилися з обшуком озброєні бойовики і заарештували чоловіка, виявивши в будинку український прапор.
«Для мене той, мій Донецьк скінчився 18 липня. Вони зробили вибір за мене, коли за доносом сусідів прийшли до нас з обшуком та заарештували чоловіка. Коли четверо озброєних днр-івців з «Руської православної армії» пояснювали нам, що за знайдені у нас українські прапори треба вбивати, у вишиванці сина нас треба спалити, а я із дипломом викладача російської мови та літератури, що маю таку українську бібліотеку з книжками Донцова, Шкляра, «Бронебійної публіцистики» — взагалі, якась зрадницька потвора, що не має права на існування. Коли я раділа тільки тому, що синів-студентів ми вмовили поїхати з Донецька напередодні, а мама зараз не гостює у нас. Коли після майже тижня поневірянь нам вдалося виїхати з рідного міста. З рідного дому, де я народилася, куди мене немовлям принесли з пологового; з рідного двору, де буяли, проводжаючи мене, рожеві, білі, червоні та жовті троянди — незмінні символи Донецька; з рідного саду, де кожне дерево має свою історію — чи пам’ятає мене ще маленькою дівчинкою, чи посаджене мною та чоловіком до якоїсь пам’ятної події; з рідного університету, в якому я навчалася та працювала, і з яким мене пов’язують тридцять найкращих років життя», — пригадує Олена Тараненко.
П’ять блокпостів — і ми вдома
В есе і розповідях донеччанок — деталі побуту в окупації на території самопроголошеної «ДНР», досвід виживання під обстрілами, проїзду через блокпости. Це монолог і діалог водночас. Незримий діалог із іншою частиною країни. Патріотам, які залишаються в окупованому Донбасі, і людям, які виїхали з нього, важливо усвідомлювати: Україна підтримує їх, незважаючи на те, що відвоювати територію поки не може.
«Масове безробіття прийшло раптово. Ще влітку зачинилося все що тільки можна — магазини, шахти, банки, кафе... Малий і середній бізнес помер під канонади «Градів». У періоди відносного затишшя його намагалися воскресити. Але воскресіння — процес неприродний. І замість Ісуса ми отримали франкенштейнівського монстра — скалічену форму життя. Дешеві забігайлівки, в які зазирають переважно люди в уніформі та з автоматом... Напівпорожні аптеки... Продавці на ринку марно намагаються розпродати залежані товари, на які у більшості мешканців немає грошей. Жителі невтомно оббивають пороги місцевої хімчистки, яка так і не відкрилася, і в якій у багатьох залишилися теплі речі», — змальовує життя в Єнакієвому студентка Аліна Купцова.
«Залишилось шість годин. В мене є ще час попрощатись із містом, від усього світу потайки українським. Треба не забути зняти тризуб з одягу. Попереду п’ять блокпостів, які треба проїхати, пережити. П’ять блокпостів до України. Як я скучила за нашим стягом. Перший, другий, п’ятий. А це вже наш? Тату, це наш? Он там, синьо-жовтий! Як давно я його не бачила. Ми вдома. А попереду довгі гастролі містами України, дороги, потяги, машини, сум, сльози, бажання повернутися під своїм стягом у Донецьк», — зізнається студентка Марія Дробот.
