У Берліні відбулася перша конференція Німецько-української комісії істориків. Метою створення самої інституції є вивчення та дослідження стану українського суспільства в контексті великих трансформацій сучасної Європи — від XVІІ століття до часів Майдану. Але передовсім — сторінок історії, котрі неоднозначно висвітлювалися у різні часи, зокрема радянського періоду. Кореспондент «Голосу України» взяла інтерв’ю у голови комісії професора Мартіна Шульце Везеля (на знімку).
— Пане професоре, які найважливіші питання фундатори Німецько-української комісії істориків винесли на своє зібрання?
— Насамперед, відзначу, що в конференції узяли участь не лише фахівці, а й представники громадськості. Адже в Німеччини досі не склався історичний образ України. Натомість її розглядають як частину російської і радянської історії. Звичайно, зв’язок між Росією та Україною слід враховувати, але маємо стежити, щоб Україна при цьому не відкидалася у тінь. Тому прагнемо розуміти Україну з її власними історичними та культурними традиціями, а історію розглядати у європейському контексті.
— Чому цими проблемами німецькі фахівці переймаються нині, а не тоді, коли Україна стала незалежною? Чи для того, аби вивчати її історію, мав статися конфлікт із Росією?
— Звичайно, це можна і так розглядати. Будемо надолужувати згаяне. Нині слід зрозуміти: фундаментом будь-якої політики має стати усвідомлення, що Україна — суверенна держава, котра має право повністю самостійно і вільно ухвалювати рішення щодо своєї зовнішньої політики.
— Каменем спотикання німецьких та українських фахівців стали деякі неоднозначні сторінки історії України, зокрема, начебто участь українців у голокості чи певні закиди щодо національно-визвольного руху. Яка ваша думка?
— Що серед карателів голокосту були українці? В Україні таке припущення не сприймається. Наша комісія ці питання ретельно досліджуватиме. Звичайно, не йдеться про вивчення історії так, як би цього забажала Німеччина чи подобалося Україні. Наш обов’язок — дотримуватися історичної правди. Маємо дослідити факти і показати їх такими, якими вони були — навіть якщо це сприймається болісно...
Те само й з українським національно-визвольним рухом, щодо якого існує багато суперечливої, часом неправдивої інформації. Але ж його цілком можна порівняти з іншими європейськими рухами! Бо це не тільки українське явище. В усіх європейських національних державах формується власне бачення нації в історичному контексті. Але Україна лише недавно стала незалежною, принаймні такою, яку визнав світ. Тож ще не всі крапки над «і» розставлені. А щоб краще зрозуміти вашу державу, необхідно посилювати та зміцнювати наукові контакти, популяризувати інформацію про неї не лише у Німеччині, з її дещо спотвореною перспективою погляду на історію України, а й у світі.
— Одразу після створення Німецько-української комісії істориків російські політики закидали, що вона не буде вільна від політичного впливу...
— Так, я про це читав у деяких російських виданнях. Але я повторюю ще і ще раз: ми, університетські та академічні історики, не працюємо на замовлення політики, а виконуємо професійний обов’язок — шукати та оприлюднювати історичну правду.
Інтерв’ю взяла Наталія ПИСАНСЬКА.
Фото автора.
ВІД АВТОРА
Конференцію у Берліні проводила Німецько-українська комісія істориків. На ній обговорювалися не тільки відомі світові історичні колізії, а й маловідомі сторінки, і не щодо всіх них учасники дійшли спільної думки. Що нормально, оскільки істина пізнається у дискусіях. Але хочу зауважити про інше: конференція відбувалася англійською мовою. Цього разу найімовірніше — задля лише двох іменитих... американських істориків, котрі розповідали німцям про їхню історію, а присутнім у залі українцям — українську. Що з усіх боків дивно. По-перше, комісія — двостороння, але склалося враження, що учасники чомусь постійно озиралися на американців. З другого боку, не всі українські гості володіли англійською, як, до речі, і представники німецької громадськості, котрі прийшли, щоб дізнатися про Україну з перших уст — від її істориків. Крім того, якщо вже німецькі колеги переймаються історією України, то чому б не дати можливості пролунати і її мові? На жаль, останнім часом українська мова зникає і з прес-конференцій, котрі проводять перші особи держави, які спілкуються англійською. Не кажучи про суто ділові зустрічі. Виходить, ми знову, як це вже було в нашій історії, пнемося в «пани», «разговаривая на русском»?
