Петропавлівсько-Борщагівська сільська рада — одна із тисяч, які є в Україні. Та все ж вона не зовсім типова, бо розташована на околиці Києва і сповна відчуває вплив столичної урбанізації. Певна особливість її і в тому, що ось уже 32 роки сільським головою беззмінно працює Олексій Іванович Кодебський, постійно обираючись на цю посаду якщо не ста, то близько до цієї цифри відсотками голосів. Як живеться сьогодні сільській громаді майже в міських умовах? Що чекає вона від обіцяного владою реформування задля розширення повноважень місцевого самоврядування і що вже має? Про це — розмова кореспондента «Голосу України» з Олексієм Кодебським.

— Олексію Івановичу, сьогодні багато розмов про необхідність децентралізації влади. Ви і ваші колеги, напевно, очікуєте цього як ніхто інший?
— Авжеж. Але при всій важливості децентралізації для органів місцевого самоврядування, найпотрібніша вона, все-таки, для територіальних громад: завдяки їй саме вони мають стати справжніми господарями і землі, і нерухомого майна в містах та селах, і, власне, своєї долі. А найбільший виграш матиме у кінцевому підсумку держава. Однак насправді держава в особі парламенту, президента та Кабміну питання щодо децентралізації влади на місцях поки що лише декларує, і на практиці все зовсім не так, як заявляється, і як би ми хотіли. На превеликий жаль, в Україні, наприклад, 85 відсотків сільських рад дотаційні. Але з ухваленням деяких законів ми губимо навіть мізер тих, що жили на власному бюджеті. Йшлося, зокрема, про те, що з метою поповнення місцевих бюджетів буде змінено податкову систему, запроваджено податки, які більше слугували б сільським громадам. Зокрема, податок на нерухомість. Та коли ми проаналізували це рішення на прикладі нашої сільської ради, побачили зовсім інше. У нас забрали податок на фізичних осіб. Той, який формував понад 50 відсотків бюджету будь-якої ради, у тому числі нашої. Як наслідок, у цьому році наш бюджет недоотримає 17 млн. грн., які ми могли б спрямувати на будівництво вкрай потрібних нашій громаді об’єктів соціально-культурної сфери. До того ж багато будинків і комунікацій, що перебувають у комунальній власності сільської ради, збудовані 30—40 років тому — їх потрібно обслуговувати, а частіше — оновлювати. Та, виходить, через вилучення у нас ефективного для формування бюджету податку це доведеться відкласти. Як надовго, невідомо.
— Вилучення податку на фізичних осіб — це єдине, що сьогодні турбує і вас, і сільську раду?
— Є також питання щодо принципів формування бюджету: вони незмінні з радянських часів. Головний орієнтир тут — кількість населення. Причому, мало того, що діють старі нормативи, вони, до всього, ще й різні. Приміром, на медицину — один, на освіту — інший, на утримання комунальних об’єктів — третій. І кожен множиться на ту кількість населення, яка зафіксована останнім переписом. Він був у 2001 році. За майже півтора десятиліття, що минули відтоді, сталися, природно, зміни. Десь менші, десь більші, а десь навіть масштабні. Приміром, населення нашої сільської ради збільшилося більш як удвічі. Це тільки згідно з офіційною реєстрацією. Плюс ще ті, які проживають на території сільської ради, а прописані або в столиці, або ще десь. А це 40 відсотків додатково до зареєстрованих у нас сельчан. І вони все одно звертаються до сільської ради для вирішення тих чи інших питань, які найчастіше пов’язані з коштами. Та якщо торік наш бюджет становив 46 млн. грн., то цього року заплановано 26 млн. То як це назвати — децентралізацією чи посиленням централізації?
— Надходження від податку на нерухомість не перекриють втраченого нарахування на фізичні особи?
— Тут є і моральний бік справи. Виходить, людина, а не держава, побудувала будинок, житло, а її ще й обкладають податком. До того ж чималеньким. І гарантії в тому, що ми зберемо 100 його відсотків, немає. До того ж, за нашими підрахунками, навіть за умови стовідсотковості збір становитиме майже 3 млн. грн. Тобто забрали 17 млн., а залишили нам три. Складається враження, що ті, хто приймає такі рішення, м’яко кажучи, не дуже знайомі з життям на місцях, особливо в селах. Тішить хіба що те, що нормативи, за якими фінансуватимуться населені пункти, будуть однаковими, і виграш за нового оподаткування отримають села, розташовані в глибинці. Бо вони і раніше не отримували податок на фізичних осіб — промисловості у них практично не було, а радгоспи, колгоспи, КСП від цього податку були звільнені. Тепер же із запровадженням податку на нерухомість вони свої бюджети хоч трохи поліпшать.
— Але і бюджету Петропавлівсько-Борщагівської сільської ради чимало ваших колег можуть заздрити, чи не так?
— Непогану ситуацію з бюджетом нашої сільської ради можна пояснити нашою політикою. Свого часу ми виділяли землю під промислові об’єкти, розвивали у такий спосіб на нашій території виробництво, а тепер маємо у себе бюджетоформуючі підприємства. Це десь четвертина усіх земель на території сільради, які виділялися з розрахунком на перспективу і на те, щоб будувалися комунікації, а наші мешканці мали роботу. Тепер так склалося, що краще було б роздати ці землі громадянам, які побудували б будинки, а сільрада мала з них податки на нерухомість. Хіба не так?
— До речі, про забудову: ще з кільцевої дороги кидаються у вічі багатоповерхівки і житлові комплекси, що виростають у селі.
— Так, новобудов у нас вистачає. Але з ними додається і проблем. Я вже казав, зокрема, про зростання кількості населення, яка перевищила вже 13 тисяч. Та головне в іншому. Якщо ще кілька років тому сільська рада відстежувала, що будується на її території, затверджувала генеральний план, технічну документацію на забудову, приймала нові об’єкти в експлуатацію, то сьогодні ми лише статисти і спостерігачі. Дозволи забудовникам видає державна архітектурна інспекція, незважаючи, приміром, на ту обставину, що будівництво за її дозволом десятиповерхового будинку негативно позначиться на умовах життя людей, які давно тут мешкають, що новобудова затінить їхні земельні ділянки, городи. І сільські ради нічого не можуть вдіяти. Одне слово, ми як ті пасинки у власній хаті. Як голова асоціації голів місцевих рад Києво-Святошинського району я разом з колегами не раз звертався з вимогою зупинити це свавілля і в інспекцію, і в прокуратуру. А сьогодні що відбувається? Забудовники купили ділянки у громадян, отримали у державній інспекції дозвіл на будівництво, у кожної організації кишеньковий архітектор — хто платить, той замовляє музику. Будинки звели, квартири продали — і в інший населений пункт. Органам же місцевого самоврядування доводиться думати, де брати кошти, щоб потім збудувати для новоселів дитячі заклади, школи. Це дуже несправедливо. Рішення на вищому рівні декларативно приймаються хороші, але в житті складається по-іншому. І неспроста в парламенті виникають навіть конфлікти з приводу того, хто ж має на селі вирішувати питання земельних відносин. Адже сьогодні це робить не громада, а далекі від сіл різні агентства, комітети тощо. Вважаю, що всіма землями, які є в адміністративному управлінні сільських і міських рад, має розпоряджатися громада чи через своїх депутатів, чи народні ради, до утворення яких ми вже плавно переходимо.
— Весь тривалий час, відколи ви очолюєте сільську раду, повноваження місцевого самоврядування крок за кроком обмежувались?
— На жаль. З року в рік, від влади до влади лунає «перебудова, перебудова...». А що ми перебудували? Що збудували, щоб нашим громадянам краще жилося? Навіть щоб отримати своє — спадщину, дозвіл на будівництво на батьківській садибі людині треба походити до чиновників, заплатити чималі гроші, пооббивати пороги багатьох інстанцій. А раніше цим опікувались сільські ради: громадянин прийшов сюди, за півгодини вирішив усі питання. Тепер же різні дозвільні організації самі пишуть під себе інструкції, які зводяться до того, щоб поставити людину в скрутне становище і змусити її заплатити.
— Чи не правильніше було б при відведенні землі одразу передбачати обов’язок забудовника зводити одночасно з основним об’єктом і дитсадок, і магазин тощо?
— Раніше так і було. Якщо на території сільради з’являвся інвестор, ми дивилися, що передусім нам потрібно. Коригувався або розроблявся генеральний план, і на сесіях ради ми укладали з такими інвесторами угоди щодо будівництва певних соціальних об’єктів і в інтересах громади. Сьогодні, з прийняттям у 2013 році закону щодо пайової участі забудовників у вирішенні соціальних питань на території громад, в інтересах громад має сплачуватися до 4 відсотків від загальної кошторисної вартості при будівництві житла і до 10 відсотків — при зведенні нежитлових об’єктів. Але виходить не так добре, як мало б бути: кошти, приміром, нам перераховуються, вони перебувають на казначейських рахунках, а використати їх для потреб громади ми не завжди можемо, бо казначейство здійснює обмежене проведення видатків. І це при тому, що ми розробляли проектну документацію, почали будувати об’єкти, що деякі з них уже на 90 чи 50 відсотків готові. Зокрема, Будинок дитячої творчості, зведений у центрі Петропавлівської Борщагівки, готовий на 90 відсотків, однак завершити його не можемо. Через такі дії, а швидше, бездіяльність казначейства ми змушені роками утримувати охорону, сплачувати інші видатки, а об’єкт не експлуатується, і люди ним не користуються. Ще один бар’єр — тендери. Як на мене, це стримуючий чинник будівництва, бо там стільки всіляких гальм. Нині ми вирішуємо питання по-іншому. Рішенням сесії визначаємо основного інвестора, який веде будівництво, і замовляємо йому об’єкт. Тобто сільська рада виступає замовником, а забудовником є інвестор, який будує для громади об’єкт за кошти, які мав перерахувати згідно із законом про пайову участь. Як наслідок, дитячий садок інвестор побудував нам за три місяці, на що б за класичною схемою із застосуванням процедури закупівлі пішло б не менше трьох років.
— Наша розмова свідчить, що інтереси і клопоти сільради зводяться насамперед до економічних питань...
— Життя змушує. Але ж економіка — це і вияв, і реалізація політики. Тому я глибоко переконаний: управляти і в селах, і в невеликих містах мають не політики, а вмілі менеджери, економісти, господарники, які б бачили перспективу розвитку населеного пункту, були здатні вести за собою громаду, розбудовувати її. А що нам нав’язують? Ледь не думку про те, що в сільській місцевості не треба вибирати голову чи депутатів по мажоритарній системі, а тільки по партійному принципу. А ми ж бачимо, до чого це призводить — ради не працюють, політичні партії влаштовують свої розбірки, не конкурують, а протидіють одна одній, і інтереси громад їх зовсім не цікавлять. Як наслідок, рішення на сесіях не приймаються, життєво важливі проблеми не розв’язуються роками. Натомість — боротьба, бойкоти. Показовий приклад — Києво-Святошинська райрада. Чи хоч одна політична сила за 25 років взяла на себе відповідальність за всі упущення, які ми маємо, за те, що добробут народу не підвищується, а навпаки падає? А останнім часом з’явилися нові явища: такі собі політичні «тітушки» їздять по населених пунктах з деструктивними гаслами, здійснюють тиск на ради, їх голів, «вчать», що робити, нав’язують на виборах своїх кандидатів-гастролерів. Мета «гастролей» чітко проглядається — дестабілізація ситуації у населеному пункті. За всім цим стоять ляльководи, які платять гроші. Так починалося і в Донецьку, і в Луганську.
— Які питання сьогодні виносяться на розгляд сільської ради як найнагальніші?
— Прийняття плану соціально-економічного розвитку, бюджету, розбудови комунікаційних систем. Першочергова увага — розвитку соціальної інфраструктури. У нас нині є два комунальні та один приватний дитсадки, відсотків на 50 побудовано ще два, зведення ще одного розпочинається. Замало вже і єдиної амбулаторії — розроблено технічну документацію на будівництво ще однієї на Петропавлівці, зводитимемо амбулаторію зі стаціонаром і у селі Чайки, що належить до нашої сільради. Те саме з освітніми закладами. І хоча я вважаю, що освіта — справа державна, і саме держава має дбати про фінансування освітніх закладів, а не перекладати його на органи місцевого самоврядування, реалії змушують поступатися принципами. Наша школа була розрахована на 720 учнів, сьогодні там уже 900, класи переповнені. Переводити на двозмінну роботу? Ми вирішили наблизити освітні заклади до житлових масивів і замовляємо проектну документацію ще на дві школи. А на житловому масиві «Львівський» розпочинаємо будівництво школи, поєднаної з дитсадком. Словом, Петропавлівська Борщагівка живе і будується. І в цьому, як на мене, — найвища політика сільської ради.

Розмову вів Віктор КУРГАН.