Царів нема, а їх сатрапські звички залишилися

5 червня 2015 143

Без права писати і малювати зустрічають своє професійне свято журналісти-ветерани.

Не одне покоління українських школярів, вивчаючи біографію Тараса Шевченка, обурювалося рішенням царя заслати бунтівного Кобзаря у солдати без права писати і малювати. Поету, аби уникнути покарання, доводилося ховати саморобні записники з віршами за халяви чобіт. У подібній ситуації з квітня 2015-го опинилися і журналісти пенсійного віку, яким згідно з новим законодавством забороняється отримувати заробітну плату і пенсію. Хочеш — вибирай одне з двох. Оскільки часи зараз непевні, то цілком логічно, що більшість із працівників мас-медіа цієї категорії вибрали більш надійний вид прибутку — пенсію. А як бути з тими, хто все-таки наважиться написати статтю чи бодай замітку і отримати гонорар? Сувора кара у вигляді позбавлення пенсії зухвальцю гарантована. Отримав кілька десятків гривень, саме так дрібно оцінюється сьогодні праця журналіста, втратив кілька тисяч. Йти на таке — безумство.
З усіма цими прикрими фактами зіткнулася значна частина учасників виїзного засідання пленуму Волинської обласної організації Національної спілки журналістів України, яке відбулося в санаторії матері і дитини «Пролісок», що в Ківерцівському районі. Ще в березні більшість із них були улюбленцями читачів і телеглядачів, писали прекрасні аналітичні матеріали, нариси, репортажі, а сьогодні залишилися викинуті рідною державою з редакційних колективів, позбавлені можливості займатися улюбленою справою, якій віддали не одне десятиліття життя.
Прикро, що все це робиться в умовах оголошеної Росією інформаційної війни проти України, коли кожне вправне журналістське перо чи всезнаючий телевізійно-радійний працівник на вагу золота. Навіть Путін не зумів би завдати такого удару по вітчизняних ЗМІ, як це зробила українська влада. Редактор з 27-літнім стажем міськрайонної газети «Вісті Ковельщини», заслужений журналіст України Микола Вельма на пленумі розповів, що з колективу вже розрахувалося три досвідчені журналісти, на виході ще два. Так, на зміну прийде молодь, але вчитися їм не буде у кого. Така само ситуація і в інших районних і міських виданнях. Кілька високопрофесійних журналістів втратила і найбільш тиражна в області газета «Волинь-нова», обласна державна телерадіокомпанія... Нічого не зробивши для розвитку преси та електронних ЗМІ, влада одним ударом завдала їм болісного удару. Навряд чи зекономлені таким чином у масштабах держави кілька десятків мільйонів гривень коштують таких втрат на інформаційному фронті.
У цій ситуації дивує і позиція Національної спілки журналістів України. Маючи такий потужний інформаційний вплив на суспільство, спілка без бою здала своїх найдосвідченіших і, напевно, найталановитіших членів. Більшість із них, як зізнаються, і до останнього чекали, що спілка зуміє обстояти їх права.
Ситуація в ЗМІ — непроста не лише через кадровий голод. Перед більшістю газет стоїть майже гамлетівське питання: бути чи не бути. Головна причина — катастрофічне здорожчання паперу, тонна якого сьогодні коштує 18—20 тисяч гривень, або втричі дорожче, ніж рік тому. Зросли розцінки також на поліграфічні і поштові послуги, електроенергія, пальне... Україна, на жаль, й досі не виробляє газетного паперу, а купує його за кордоном за валюту.
Ще з однією серйозною проблемою зіткнулися газетярі Волині, це слабка поліграфічна база місцевих друкарень. Збудоване в Луцьку за радянських часів комунальне підприємство «Обласна друкарня» технічно безнадійно відстає. Тож переважна більшість газет друкуються на Львівщині, Тернопільщині. Саме ж приміщення друкарні щораз більше стає схожим на супермаркет, скільки там розмістилося великих торговельних закладів. Здається, ще трохи і вони повністю витіснять із будівлі колись законних її господарів — поліграфістів.
До головного болю належить і проблема з розповсюдженням преси. На думку учасників засідання, тут багато залежить від прихильності поштовиків до того чи іншого видання. І не все тут, на жаль, залежить від їх змісту... А альтернативних джерел розповсюдження, окрім підприємств «Укрпошти», в сільській місцевості немає. Тож монополіст диктує свої умови і подекуди робить це безсоромно.
Цікавим було повідомлення голови обласної організації НСЖУ Михайла Савчака про недалеке минуле волинської преси. Так ось, найпопулярніша в області газета «Радянська Волинь» у 1988 році мала наклад 226 тисяч примірників і виходила п’ять разів на тиждень, газета «Молодий ленінець» — 78 тисяч, міськрайонні газети «Прапор Леніна» (м. Ковель) і «Слово правди» (м. Володимир-Волинський) — чотири рази на тиждень при тиражах 15—19 тисяч, районні газети — три рази на тиждень з тиражами від 5 до 15 тисяч примірників, таку ж періодичність мала і обласна газета «Молодий ленінець» при тиражі 78 тисяч. Сьогодні ж лише одна газета «Волинь-нова» (наступниця «Радянської Волині») виходить тричі на тиждень з разовим накладом 65 тисяч, кілька міськрайонних і районних газет друкуються двічі на тиждень, всі ж решта стали тижневиками з тиражами у рази меншими, ніж 27 років тому. Зруйновано і мережу роздрібної торгівлі пресою «Союздрук». Кілька приватних торгівців газетами і журналами, число яких щораз зменшується, не можуть замінити колишню мережу спеціалізованих кіосків з реалізації преси.
Не сумніваюся, що в ці дні Президент України Петро Порошенко, Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк зустрінуться з журналістами, нагородять кращих представників мас-медіа, говоритимуть багато гарних слів про роль преси, телебачення, радіо в житті суспільства. Але це лише сьогодні, завтра про журналістів і їх проблеми забудуть. Мовляв, брак часу, та і хіба це так важливо?! Бо скажіть, по скількох виступах преси владою центральною і місцевою були прийняті якісь рішення, скільки ініціатив журналістів було підтримано, по скількох критичних матеріалах були реагування. Сумно, але сказати не буде що. Та й свято сьогоднішнє швидше для показухи, ніж для того, щоб засвідчити свою повагу до людей, які часто гинуть від куль терористів і бандитів, проти яких відкривають кримінальні справи ображені олігархи, яких просто б’ють, бо вони комусь заважають жити по злодійським законам. Журналіст — професія складна і не гарантує довголіття. Та все-таки, попри все, ми її любимо, бо віддали їй багато років життя. Знаємо: вона потрібна людям.

Микола ЯКИМЕНКО, секретар Волинської обласної організації Національної спілки журналістів України.