Мешканці глибинки активно обговорюють реформу, але для багатьох її суть залишається туманною

 

Великі зміни територіального устрою розпочато. Принаймні на Хмельниччині. Причому згори, зі столиці. І хоч не раз урядовці акцентували увагу на тому, що це справа абсолютно добровільна, і вся ініціатива має виходити з низів, проте все відбувається до протилежного навпаки. Спочатку -закони. Потім пропозиції обласної робочої групи зі створення нових територіальних громад. За цим — термінове рішення сесії обласної ради з цього приводу (бо потрібно було передати свої пропозиції до уряду, а взамін отримати для області із держбюджету 124 мільйони гривень для реалізації стратегії регіонального розвитку). І вже після цього думати, як жити далі, взялись у селах. Що ж придумають? І кого цікавитиме ця думка?

 

 

Життя без магазину, аптеки, транспорту...


Так, як Олександрівка загубилась в ярку, і з траси за деревами та кущами села навіть не розгледіти, так само життя в ньому загубилось десь у часі та просторі. Про грандіозні перетворення не те що в масштабі області, а навіть своєї сільради тут практично нічого не знають.


Це колись Олександрівка була бригадним селом, де кипіла робота на фермі й навколишніх полях. Відтоді залишилась руїна в буквальному розумінні слова. Про колишні масштаби нагадують хіба що три вулиці, котрі й досі носять імена Дзержинського та Ватутіна. Але на вулицях тих пусто. На паперах у селі ще числиться майже сімдесят жителів, але реально живе менше трьох десятків. Ще й так сталось, що найвитривалішими виявились старенькі бабусі. На усіх тепер припадає не більше п’яти чоловіків.


Але стільки було б проблем, як ця демографічна. Порівняно з іншими на неї вже просто не звертають уваги. У селі вже давно немає ані клубу, ані школи. Від колишньої семирічки залишились тільки розвалини. Але й цим не переймаються місцеві жителі, бо в селі жодної дитини. А от те, що немає магазину, це вже проблема. Раз на тиждень (!) тамтешній орендар привозить туди хлібну продукцію зі свого хлібозаводу. Ось тобі і весь «базарний» день.


Щоправда, зберігся ще ФАП. Але на нього й глянути страшно, не те що там лікуватись. Та й лікар буває лише за графіком. Тож, як розповідають старенькі, як підніметься тиск аж занадто, то треба лягти й чекати: або таблетка допоможе, або вже прийде кінець.


А ще ночами буває просто страшно. У селі багато порожніх хат. До тих, що стоять пустками, ніхто діла не має. Але є ще й такі, з котрих господарі просто виїхали кудись на заробітки, залишивши все своє добро. От вони й приваблюють заїжджих «туристів», що не проти поживитись чужим майном. Буває навіть, що намагаються пробратись в заселені хати. І тоді бабусі бороняться, як можуть. Бо тут черговий патруль міліції вулицями не ходить. І допомоги чекати немає від кого.


Єдиною розрадою для всієї громади є хіба що соціальна працівниця. Але ж і та приходить із сусідньої Олексіївки, що за вісім кілометрів. Тож багато не находиться. У селі у неї двоє підопічних, тобто таких, що офіційно вважаються самотніми. Ще за чотирма доглядає за контрактом, тобто за цю роботу платять родичі. Загалом від допомоги соцпрацівника у селі вже практично ніхто б і не відмовився, бо вік такий, але платити за це бабусі з дідусями не хочуть та й не можуть — пенсії ж в усіх мізерні, колгоспні.


Вибратись у широкий світ, мається на увазі чи то у сусідні села, чи райцентр, теж немає як. Жодний громадський транспорт до села не ходить. Та й попутку не зловиш — хто ж добиратиметься у цей тупик? Кажуть, голова сільради підкинув таку ідею: якщо треба кудись їхати, то нехай люди збираються, дзвонять до сільради, то всіх разом, може, куди й доставлять.


А, може, й ні.


Сам голова з’являється переважно тоді, коли розвозить по дворах газ у балонах. А так особливої роботи тут для нього немає. Бо з бюджету сільради вділити хоч який мізер для цього села просто неможливо.


Ось так живе Олександрівка, від якої десяток кілометрів до Пиляви, де розташована сільрада. Майже тридцять кілометрів до свого райцентру Стара Синява, і майже стільки ж до сусіднього Старокостянтинова. А до обласного центру — всі сто кілометрів. Начебто, не так вже й багато. Але для сільських мешканців — це далекий світ, який живе за зовсім іншими законами. І долучитись до якого — надскладне завдання.
Хоча задумане реформування обіцяє інше. І хоч усі відстані залишаються тими самими, зате сільське життя має змінитись докорінно.


...А тепер ще й без сільради?


Принаймні нова стратегія регіонального розвитку Хмельниччини передбачає, що маленька Олександрівка разом із трьома селами-сусідами уже не входитиме до своєї Пилявецької сільради. Всі вони разом із сорока п’ятьма населеними пунктами, що нині складають Старосинявський район, мають утворити однойменну єдину селищну громаду. І якщо дотепер на розвиток ось таких сіл не було ані копійки у сільрадах, то хто з ними має поділитись у величезній територіальній громаді? Де, як мають заробляти на прожиття сотні олександрівок та олексіївок? Адже річ не в тім, що змінять назву місцеві органи управління. А в тому, 


хто візьме на себе фінансове та соціальне навантаження з утримання сіл?


У Баламутівці, що в Ярмолинецькому районі, над цим уже добряче задумались. Разом із сусідньою Шарівкою на папері тут налічується майже півтисячі мешканців. Насправді набагато менше, бо значна частина хат теж пустує. І хоч народу трохи більше, ніж в Олександрівці, проте села так само бідні, «старі» і пригнічені відсутністю перспективи. І це попри те, що знаходяться за кілька десятків кілометрів і від райцентру, і від Хмельницького. Але в тім-то й біда, що відірвались від міста на якийсь десяток кілометрів більше, ніж потрібно було б. Бо за кожну сотку в приміському селі вже починає розгортатись запекла боротьба. А баламутівські лани поки що залишаються непотрібними місту. Однак селяни, поміркувавши, вирішили так: оскільки всяке приєднання — справа добровільна, то чому б їм не попроситись просто до обласного центру? Ну й що, як відстань завелика? Зате хіба можна відшукати в області когось багатшого? Та й коли дивитись правді в очі, переважна більшість вихідців із села живуть, працюють, вчаться, лікуються, скуповуються саме там. Чому ж тепер офіційно не закріпити такі близькі стосунки? За Баламутівкою потягнулась і сусідня Виноградівка.


Але де там...


Велике місто руками й ногами пручається, на поріг не хоче пускати бідних родичів. От коли б приміські села, що своїми межами вже просто впираються в міські вулиці, виявили таку ініціативу, інша справа. А повісити собі на шию, тобто на свій бюджет, ще й цих «дальніх» ніхто не хоче. Тож нехай варяться у своєму котлі — якщо нова Ярмолинецька селищна громада готова об’єднати 54 села, то знайдеться місце ще й для цих двох. Але що це змінить у житті кожного села, і головне — кожного його мешканця, наразі ніхто не знає.


Коли незрозумілі реалії, розбурхується фантазія


На місцях вже давно зрозуміли, що має бути якась точка опори, навколо якої об’єднується село. Колись нею були виробничі структури — колгоспи. Не стало їх, селяни подумали, що такою об’єднавчою силою виступить їхня земля. Мовляв, вона притягне виробничників, котрі поділяться із селянами своїми заробітками. Орендарі прийшли. Але ділитись ніхто не став.
То до кого притулитись тепер, коли руйнується звична система устрою?


— Цікаву теорію довелось почути на сході одного із сіл Городоцького району, — розповів депутат обласної ради Леонід Гураль. — Чиновник із району пояснив ситуацію людям приблизно так: поки всі намагаються розділитись, ми у себе в районі навпаки об’єднаємось і замість 29 залишимо одну спільну Городоцьку селищну раду. Тобто мали би об’єднатись 74 населені пункти. Але й це ще не все. Коли в інших районах все розпорошиться, ось тоді Городок візьме і приєднає до себе інші села.


Так і хочеться продовжити: а за ними — селища, міста, столиці... І ось тоді всі розбагатіють. І почнуть жити довго, заможно і щасливо. Виявляється, не така вже й надумана сатириками знаменита теорія Нових Васюків. Та ось що водночас смішно і трагічно: якщо в романі її виголошує авантюрист, то на згаданих зборах — відповідальний чиновник районного масштабу. І думається, робив це не через злі наміри, а швидше, через необізнаність.


Будь-які реформи можна критикувати чи схвалювати, доповнювати чи змінювати, але лише тоді, коли зрозуміла їх кінцева мета. Теперішня обіцяє громадам свободу та вільний розвиток, що має призвести до кращого життя. Але у селах досі не розуміють, як це має статись. Адже все задумане повинно внести зміни насамперед у сільське життя. Бо в області із 1451 населеного пункту 1414 — це села. І практично всі вони живуть тими самими  проблемами — бідність бюджетів, безробіття, обмеженість або й повна відсутність соціальної сфери. Всі вони прагнуть одного: не територіально-адміністративних змін, а економічного розвитку. Але як отримати поштовх до цього, не знають.


Хмельницька область.


Мал. Олександра ДУБОВСЬКОГО.