Правда про війну в Україні — державна таємниця Росії. Скоро, коли відбудеться прорив «путін головного мозку», істина буде вічним світовим прокляттям хазяїна Кремля і його заблудлої череди «добровольців». Адже нескінченно зомбувати й утримувати владу, підігрівати масову агресію й ненависть тотальною неправдою «всюди вороги» неможливо. Та й серед росіян є чесні, сміливі й справжні, які навіть ціною власного життя роблять крок назустріч миру й розповідають своїм співвітчизникам, за чиї інтереси кремлівські терористи вбивають українців і що за благодать «русский мир».
«Усе погано, бридко. Часто просто течуть сльози... В офіцера-розвідника в запасі з бойовим досвідом течуть сльози... Коли ж закінчиться цей кошмар?» — поділився в особистому листуванні сибіряк. Але щоб закінчилася ця війна, владі Росії потрібно вивести свою армію з технікою з території України, поважати право іншого народу на волю й самовизначення. А росіянам потрібно не боятися правди. І казати, і слухати. Свободи нам усім!

Ірина ПОЛЯКОВА (Москва, блогер):
— Самий початок вашого Євромайдану відстежувала мимохідь, без особливої віри в результат. Хоча це життєвий досвід швидше не вірив, ніж я. А 30 листопада випадково побачила побиття студентів у прямому ефірі. З цього дня я вже віртуально жила на Майдані. Дивилася всі ефіри, читала посилання. Навіть українську мову вивчила за півроку. Мене приголомшило не так саме звіряче побиття, це для нас «будні» протесту, на жаль, самі таке не раз проходили, як реакція українців, коли мільйони вийшли на підтримку побитих співгромадян. Ось це те, що кардинально відрізняє ситуацію в Україні й у Росії.
Розуміла й розумію, що відбувається, але треба враховувати, що я буквально «прожила» ці півтора року, тобто влізла в ситуацію по самі вуха, «№чотамухохлов» — це саме про мене. Адже я телевізор уже давно не дивлюся, тільки за посиланнями іноді, але в мережі сиділа на українських, російських та англомовних сайтах майже цілодобово. Плюс мій віртуальний досвід збору й аналізу інфи дуже допоміг. Інформацію черпала й із українських ЗМІ та сайтів. Друзі українські дуже допомагають, у мене ж дуже багато друзів в Україні, багатьох і особисто вже знаю, зустрічалися в Києві й у Москві. Бажання приїхати було завжди, але змогла ось тільки цього року, в січні. За час спілкування з українцями я зрозуміла, що ви — наївні, чи що, довірливі. У вас немає нашого цинізму, тому що ви не пережили того кошмару за 23 року, що був у нас. Ви стали тепер зліші й розумніше ведете інформаційну війну. Війну в тому розумінні, що ви навчилися не тільки грамотно знешкоджувати наші «інформаційні міни», а й працювати на випередження, водночас не втрачаючи моральності та щирості. У лютому 2014-го сказала своїм друзям-українцям: все, ви перемогли. Буде дуже важко, і найголовніше у всіх цих проблемах не здатися, тобто не довіритися владі, ніякій, навіть найкращій. Ми це пройшли в 1991-му і в результаті прокинулися у фашистській країні. Потім почалася війна, але я вже знала, що ви переможете, хоча навіть у мене трапляються істерики, коли хочеться приєднатися до групи «№всеплохо» й віри майже не залишається, але ви вже стільки разів підтвердили мою впевненість у вашій перемозі, що напади розпачу стають дедалі рідшими й коротшими.
Подумала, що повинні відчувати російські військові, коли батьківщина від них відрікається? Страх? Сором? Розпач? Гіркоту й ненависть? Образу? Що? Це така абсолютна підлість. Підлість всіх їхніх співгромадян, а не тільки влади. Адже це співгромадяни, всі ті, хто вважає, що Крим — їхній, улаштували цю підлу війну. Просто чужими руками, руками ось цих російських військових, від яких тепер гидливо відхрещуються. Тому такі громадяни нині видаються набагато мерзОтнішими, ніж ці солдати й офіцери. От тільки не треба мені розказувати, що вони самі туди попхалися. Бо якщо самі, то це теж не відмазка. Це не виправдує підлість цілої країни. Адже вони наші співгромадяни. Скоїли злочин? Поверніть їх, проведіть розслідування, судіть, покарайте. А от просто взяти й викинути, як використаний презерватив, — це вже зовсім огидно. Ми всі знаємо, що це ми розв’язали цю підлу війну проти України. Просто ми звикли, що влада ставиться до нас, як до одноразових виробів. І боягузливо змирилися з цим і навіть навчилися самі так ставитися й до себе, й один до одного. Не всі, звісно. Я от визнаЮ, що це мої співгромадяни, я не відмовляюся від них, хоча не виправдую і вважаю винними у співучасті в найтяжкому злочині проти України. Гадаю, що таких, як я, не дуже мало, просто їх не чути у оглушливому вереску негідників: «Крим наш!!!» Якось так.
Галина ГРИБОВА (Санкт-Петербург, медичний психолог, мама трьох дітей):
— Якось років два-три тому в діалозі з людиною з України зненацька пролунало (з її боку) припущення, що рано чи пізно Росія нападе на Україну. Я була, м’яко скажемо, здивована. Написала у відповідь, що цього не може й не має бути, що люди вийдуть на вулиці проти війни із братнім народом, що така ситуація — божевілля, адже це розкол у сім’ях і перекреслення історії.
Але дикість сталася. Кремль забрав Крим. Іде війна на території України. Нерідко від небайдужих росіян я чую, що їм соромно за цю війну. Я не згодна з цим! Мені немає чого соромитися — я не починала війну, я не голосувала за тих, хто її розв’язав, я вийшла проти. Я стежила за всіма подіями на Майдані: ревіла, раділа, сподівалася...
Люди, українці (все одно яких націй), тримайтеся, боріться за себе, шукайте діалог і компроміс між собою, але тільки не лягайте під Кремль — не плодіть ще потенційних рабів Кремля. Хоч як парадоксально звучить, але, борючись за незалежність і цілісність України (навіть якщо вона стане рано чи пізно федеративною державою), ви боретеся не тільки за свою, а й за нашу свободу.
А небайдужі люди в Росії, виступаючи проти режиму війни, що склався, теж борються і за свою, і за вашу свободу. Кремль обламався. Він хотів діяти за принципом «поділяй і пануй» (шматок — туди, шматок — сюди, нехай перегризуться між собою), але він домігся тільки того, що волелюбні люди Росії та України, навпаки, готові допомагати одне одному. Я справді вдячна українцям — для росіян з’являється надія: ви пройшли (йдете) тяжким шляхом першопрохідників.
Двадцять років ПОЗА імперією не пройшли для України марно. Я ХОЧУ цього ж рівня самодостатності й свободи для Росії.
Дякую вам усім за взірець небайдужості!
Тримайтеся, люди, і будьте живі!
Марина ХАРЛОВА (з Москви, художниця):
— Дуже люблю Україну, її не можна не любити! Ті, хто вбиває її громадян, — не люди. У людей є заповіді: не убий, не укради, не обмани. А для цієї зграї вбивати, грабувати й брехати — як дихати. Я провела серед них більшу частину життя в Москві, де мені «пощастило» народитися... І точно знаю, що це не зомбування ЗМІ, це їхня суть. А російський фашизм не вчора з неба впав. Десять років тому я приїжджала в Севастополь на конференцію. Мій сусід по купе, із символікою SS на руці, радісний і збуджений, розповідав, що їде тренувати в Криму бойові групи російських фашистів, а Крим — тільки тимчасово в складі України. І я навіть бачила цих бритоголових бійців на тренуваннях біля моря. Це в 2005 році... І от у 2015-му ці орки вже господарюють на українській землі, іде оголошена антитерористична операція. І неоголошена війна систем і цінностей. Тільки Україна воює не з державою, а з терористичною організацією під назвою РФ. Колосальних розмірів, бо все населення до неї входить, оплачуючи своїми податками всі злочини, всі вбивства українців. Але ми знаємо: з терористами не ведуть переговори. І з раковою пухлиною, яка пустила метастази й загрожує смертю всьому живому організму, теж. Метастази — це не тільки сепаратисти, а й кадровий склад, ще з часів «совка» пронизаний гебнею, що постійно оновлюється за рахунок іуд, готових продати всіх і вся, включаючи свою країну. Тому я з великою надією стежу за ініціативами з ротації політичних еліт, люстрацією, а також можливістю позбавлення українського громадянства сепаратистів. Війна може бути довгою, але вона закінчиться або зникненням цієї імперії Зла, або Гаазьким трибуналом. Мене б улаштували обидва варіанти. Тримайтеся! Слава Україні!!! І вічна пам’ять її героям.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.

 

 

Демократична колона в Санкт-Петербурзі.

Фото з архіву Галини Грибової.