Приморські селища поруч із зоною бойових дій залишилися без відпочивальників і потребують нових робочих місць
Про зв’язок між обстрілами і попитом на тушонку
Андрій Мосейчук, власник двох магазинів у селищі Ялта Першотравневого району, давно помітив закономірність між ситуацією на фронті і попитом на товари першої необхідності. Коли в січні цього року був обстріл мікрорайону «Східний» у Маріуполі, стривожені мешканці селища почали запасатися сіллю, цукром, сірниками та крупами. До району бойових дій — 25 кілометрів через затоку. «Іноді постачальники навіть жартують: мовляв, не продалася наша тушонка — мабуть, обстрілу не було», — зауважує молодий підприємець.
Чорний гумор віддзеркалює ситуацію, в якій опинилося приморське селище і весь район. Ще два роки тому узбережжя вже у травні заповнювали відпочивальники, а в літні місяці тепле і мілке Азовське море приваблювало тисячі родин із дітьми. Тепер більшість закладів на приморських вулицях закриті. Порожні літні кафе і танцмайданчики, забиті вікна численних яток, а на базарах — поодинокі продавці.
«Мешканці побоюються, що цей сезон буде провальним. Тому люди почали більше приділяти уваги городам. Думають прогодуватися тепер не за рахунок туристів, а за рахунок власного урожаю», — помічає Андрій Мосейчук. Сам він уже рік допомагає переселенцям: комусь — продуктами та іншими товарами, а комусь — роботою. Підтримує також місцевий дитсадок і дитячий танцювальний колектив, а торік, коли в селі стояв підрозділ Збройних Сил, — годував бійців.
Близькість до лінії фронту накладає відбиток на все життя в районі. Коли їдеш степом, помічаєш, як Донбас заривається в землю в буквальному розумінні. Ростуть фортифікаційні споруди, країна готується захищатися. «Фермери, сільські голови з розумінням поставилися до того, що вилучають землі під потреби оборони. Це війна. І краще мати карту мінних полів та фортифікаційні споруди у себе в районі, ніж бойові дії і зруйновані села», — каже голова районної державної адміністрації Дмитро Черниця. Рік тому, в розпал проросійських заворушень в області, він був Ялтинським сільським головою та одним із небагатьох, хто не зняв прапор України над адміністративною будівлею.
Вугілля для опалення перестали привозити
Ще одним патріотом, який захистив український прапор на даху сільради, є Мелекинський сільський голова Володимир Попович. Стела на в’їзді до селища пофарбована у синьо-жовті кольори. Так само «патріотично» виглядають і зупинки транспорту.
— Торік ми з дружиною самотужки фарбували зупинку, а вночі хтось спаплюжив її: намалював свастику і образи на адресу «бандерівців». Таку саму лайку виявили на воротах нашого будинку. Та ми не здалися: зафарбували знову. І так кілька разів. За моїми оцінками, у селі близько 30 відсотків людей — за Україну, стільки ж — проти, а 40 відсотків — ті, які вичікують. І з цими людьми потрібно працювати, — ділиться спостереженнями мешканець Мелекиного, капітан першого рангу у відставці Євген Баль.
Сільський голова стурбований: проблеми, які обговорюють у Києві, страшно далекі від реальних потреб мешканців прифронтової території. Тут нікого не хвилює ані перейменування вулиць, ані адміністративна реформа. Потрібні практичні кроки, які би показали людям перспективу і переваги життя в Україні.
— Вугіллям опалює будинки дві третини сільської ради, а також дві школи, два дитсадка, фельдшерсько-акушерські пункти, амбулаторії. Зараз вугілля перестали возити зовсім. Раніше продавали паливо з «копанок», але тепер це — окупована територія. Немає вугілля — давайте шукати варіанти. Ще торік пропонував: поставте на район хоча б одну лінію із виробництва пелет. У нас степовий район, лісу немає, та є очерет. Давайте робити пелети для опалення, хоча й однієї лінії замало. Рішення поки що немає, — гарячкує Володимир Попович.
Другою проблемою є зсув дороги, яка пролягає через село. Зсув активізувався два роки тому і триває. В сільраді пропонують замість ремонту відрізку в чотири кілометри прокласти іншу, коротшу дорогу, передбачену генеральним планом розвитку села. Нарешті, найголовніша турбота мешканців — робочі місця.
— Як людям виживати? Бази відпочинку закриті, агрохолдинг не забезпечує роботою, рибокомбінат не працює. Загубили все, що можна, скоротили все — і кинули, — додає сільський голова.
На думку співрозмовника, Україну захищати потрібно не лише на фронті, а й у тилу. Втрата роботи і зарплати, комунальні проблеми особливо гостро сприймаються поруч із районами бойових дій. Варто подумати про те, як створити нові робочі місця і підтримати соціальну сферу на селі. Інакше незадоволенням мешканців може скористатися супротивник.
Адміністративна реформа важлива, але якщо вона буде такою самою, як медична, яка перетворилася на розвалювання системи і крадіжку грошей, — така реформа нам не потрібна. У районі дві перспективні галузі: туризм і сільське господарство. Заведіть сюди інвесторів, звільніть від податків, зробіть прозору систему. Можна запроваджувати енергоощадні технології, будувати вітроелектростанції. Потенціал є, але для його реалізації потрібне бажання, в тому числі Києва. І поки триває регрес, а не прогрес, нам дуже важко переконувати людей, що Україна — це добре.
Першотравневий район, Донецька область.
ПРЯМА МОВА
Дмитро Черниця, голова Першотравневої районної державної адміністрації:
— Цього року в районі засіяли 105 відсотків від передбаченої площі, щоб прогодувати і ту територію, де зараз ідуть бойові дії, і себе. Найперше, що потрібно людям, — встановлення і збереження миру. По-друге, потрібні робочі місця і нормальна робота. І не лише для нас, а й для всієї України. Першого січна 2012 року в Ялті звільнили 1200 осіб, закрили два агроцехи. Так, потрібно було реформувати підприємства, — але ж і щось дати замість цих робочих місць. А так сформували протестний електорат.
Володимир Попович.
Фото автора.
