85-літній лікар Юрій БАЛАНДА має 104 роки медичного стажу!

Справжній чоловік повинен бути привабливим. Щодо цього в Юрієві Баланді не засумніваєшся. Класично імпозантний, хрестоматійний інтелігент. Під час зустрічей, як правило, всі йому чемно кланяються, а він привітно і ввічливо відповідає вдячністю. Знає і поважає його практично вся Міжгірщина. Ще б пак: навіть тепер, коли йому 86-й, продовжує ходити на роботу заради милосердної місії — рятувати життя людей. Його покликання — медицина.

— Юрію Івановичу, щоб бути таким вірним і довголітнім послідовником Гіппократа, здається, марили професією медика ще школярем-первачком...
— Навпаки, вже як став змужнілим. Оказія вибору сталася випадково. У 1949 році мене призвали на строкову службу до радянської армії. За бездоганне виконання солдатських обов’язків зарахували до штабу полка. На третьому році служби з Міноборони СРСР прийшло розпорядження про направлення на навчання до військового медучилища. Чомусь жереб випав на мене — командир полку рекомендував їхати до Києва і вступати. Конкурс був великий: сім абітурієнтів на місце. Три іспити склав на відмінно і так почав вивчати азбуку медицини. Після завершення навчання направили у Забайкальський військовий округ фармацевтом. Тут теж були добрі дороговкази. Чуйна людина — полковник медслужби — запропонував звільнитися зі служби в армії і воднораз перевестися на навчання на медфак Ужгородського університету. Звідси, маючи знання із фтизіатрії, отримав направлення на роботу до Міжгір’я, в тубдиспансер, який очолював уже, на жаль, покійний Нестор Шкіряк.
— Що вам сприяло в успішній праці?
— Було і є багато чинників боротьби з цією недугою. Медицина повсякчас, ще з ери Авіценни, вдосконалюється. Я ніколи не відмовлявся від курсів підвищення кваліфікації, навпаки, — радо відгукувався на кожний виклик до Львова, Запоріжжя, Києва чи ще куди-інде, щоб опанувати медичні новації. А ще, відверто кажучи, щоб вдало трудитися, треба любити і бути відданим своєму фаху.
— Який нині стан захворюваності на туберкульоз у глибинці і з яких причин хворіють верховинці?
— Сказав би так: стабільний. Маємо у відділенні тридцять ліжкомісць, де зараз лікуються 24 пацієнти. Головна причина захворювання, на мій погляд, соціальна — безробіття. Горяни куди лише не їздять, щоб заробити на прожиття. В чужих краях, як правило, їх не чекають райські умови праці. Люди застуджуються, недоїдають... До того ж мало хто звертає увагу на перші симптоми болячок. А хворобу легше здолати за ранньої стадії. Часто-густо туберкульозу сприяє і алкоголізм, який останнім часом масово поширюється.
— Які проблеми на даному етапі вирішує очолюваний вами колектив?
— Відділення, чого таїти, — під питанням закриття. Але поки що існуємо. З болючих складнощів — необхідність ремонту приміщень, який не проводився уже два десятки років. У дефіциті й постільна білизна. Обладнання теж застаріле. Вкрай потрібен бронхоскопічний апарат, аби важкохворі не їздили на обстеження до Ужгорода.
— У роботі були НП?
— Одного разу пацієнт написав наклеп, що я, нібито, від нього вимагав три мішки картоплі за лікування. Нісенітниця та й годі, де б ті лантухи я помістив у своїй «хрущовці». Але в комуністичні часи навіть анонімки прискіпливо перевіряли. Так і досі не знаю, хто написав пасквіль. Комісії перевіряльників спересердя сказав, що чекайте і на себе наклеп. Контролери поспівчували мені і вибачилися за свої дії.
— А вам доводилося хворіти?
— У 1957 році був на межі життя і смерті. Це коли вчився на медика. Майже з того світу мене витягнув доктор медичних наук, професор Іван Жамеричев. Надзвичайно талановитий лікар був, його називали партизанський доктор, бо воював з фашистами у лісах Підмосков’я. Я його досі добрим словом згадую.
— Колись і Міжгірщина славилася місцевими медичними світилами. Глибинка ставала своєрідним трампліном у кар’єрі для лікарського бомонду. Вам не пропонували зміняти прописку професійної діяльності?
— Я задоволений, що довелося трудитися пліч-о-пліч з обдарованими лікарями. Приміром, Зореславою Шкіряк, Василем Спаським, Михайлом Севчем, Йосипом Дорогієм, Іваном Ігнатовичем, Михайлом Шпаком... І не порахую всіх, котрі залишили добрий слід в медицині Міжгірщини. Високої думки і про Михайла Поляка, колишнього нашого головлікаря, а тепер головного лікаря обласної інфекційної лікарні, кандидата медичних наук. Назавжди в пам’яті і покійний Ілля Шанта, який тривалий час керував медициною району. Спокусливі пропозиції надходили і мені особисто, але я родом із сусіднього Хустського району, тому з першого погляду закохався у цей мальовничий край і ніколи не мав наміру його зрадити.
— А що скажете про свій колектив?
— Насамперед — працелюбний. Відзначу ветерана медицини Катерину Касинець, старшу медсестру Любов Кінаш, медсестру Ганну Вегеш... На таких людей завжди можна покластися у роботі.
— Хтось із ваших нащадків теж одягнув білий халат?
— Сини Володимир і Ростислав. Перший працює за кордоном, у Чехії.
— Ви ще знаний поціновувач мистецтва, мали у приватній колекції картини метрів закарпатського живопису...
— А міг і я стати малярем. У 1947 році після семирічки вступив до Ужгородського художнього училища, але за рік тяжко захворів і змушений був залишити навчання... У минулі часи часто малював і дарував друзям свої твори. Ще кілька років тому справді вдома мав полотна Манайла, Коцки, сина Бокшая та інших відомих живописців Срібної Землі, але дев’ять із них після крадіжки безслідно щезли. Шкода, бо вони після роботи знімали втому.
— Юрію Івановичу, попри солідний вік, ви маєте чудовий вигляд, поділіться секретом еліксиру бадьорості...
— Життя — це рух. Не даю собі спокою, намагаюся завжди багато ходити. Влітку за тиждень пішки намотую багато кілометражу. Гори — моя стихія. Особливо подобається вибратися на пік Кам’янки, що заввишки 1578 метрів над рівнем моря. Збираю гриби, малину, чорницю, різні лікарські рослини, милуюся природою. Життя треба любити і дорожити ним, а воно продовжується — і маєш від нього гаразд внаслідок здорового способу. Я ніколи не курив, є противником алкоголю.
— У вас робота з ризиком. Враховуючи пільгову вислугу років, який маєте стаж?
— Міг би з кимось і поділитися за пенсійної реформи (щиро сміється). Нівроку, вже 104 роки.
— А розмір пенсії?
— Дві тисячі гривень з невеличким гаком. Хоч і не багацько, але хотів би її ще довго отримувати (знову усміхається). Головне — бути здоровим, і цього зичу всім людям.
— На заслужений відпочинок не бажається?
— Роботи ще багато. Хочеться людям благо робити.     

Міжгір’я
Закарпатської області.

ДОВІДКОВО

Юрій Баланда народився 16 травня 1929 року в с. Нижнє Селище Хустського району на Закарпатті в багатодітній селянській родині. Закінчив Київське військове медучилище та Ужгородський держуніверситет (медфак). За фахом — лікар-фтизіатр. 52 роки працює у протитуберкульозному відділенні Міжгірської райлікарні. Лікар вищої категорії. Нагороджений купою відзнак. Виховав трьох дітей. Життєве кредо: доки живеш — твори добро.

 

 

Юрій Іванович — завжди усміхнений і бадьорий.

Фото автора.