Нинішня весна для Хмельниччини видалась урочистою, бо майже щодня невеличкі села і райцентри, селища і міста святкували ювілейну річницю визволення від фашистських загарбників. Однак у подіях сімдесятирічної давності не було ані святковості, ані особливих урочистостей. З області поволі, з боями, серйозними втратами, важкими випробуваннями витісняли чужинців. Після трьох з половиною років окупації на початку січня 1944-го розпочались бої за її визволення. З села Ганнопіль у Славутському районі фашистів прогнали в перший день нового року. Далі були Славута, Плужне, Ізяслав. А щоб радянський прапор піднявся над Шепетівкою, знадобився майже місяць боїв.

Після цього на фронті настало відносне затишшя. На півночі області вже тривало нове, вільне від окупантів життя, а Проскурів та південна частина ще чекали цього моменту.

І тільки в березні розпочалась масова атака радянських військ. Тоді населені пункти визволяли майже один за одним. В останній день місяця червоноармійці витіснили ворожі війська з останнього райцентру — Дунаївців. Але знадобилось іще кілька днів, щоб область проголосили вільною від фашистів. Це сталося 4 квітня.  

З окопів було видно лише бої, поранення і смерті

Для десятків тисяч подолян окупація стала суворим випробуванням. Табори для військовополонених, єврейські гетто, тисячі розстріляних, закатованих, відправлених на роботу до Німеччини... Донині всі, хто пережив ті часи, згадують їх із неприхованим болем.

Ярмолинчанка Любов Костянтинівна Бернада — вже одна з небагатьох, кому довелось побачити, як починалась окупація рідної землі. В долі цієї дівчини відобразилась доля всього її покоління: ті люди не вважали себе героями, а просто захищали свою землю. До війни Люба почала працювати в Ярмолинецькій лікарні. Пригадує, як збиралась у неділю разом із подругами піти на танці, а вже в понеділок вісьмох молодих медсестер викликали у військкомат. Того ж дня всі пішки вирушили до Проскурова, де вже почали організовувати воєнні госпіталі. Потім Любу приписали до частини, яка мала розташуватись у Тернополі. Але фашисти дістались туди буквально в лічені дні. Довелось відступати. 

Так розпочалась війна для рядової медсестри. Знадобилися довгі чотири роки, щоб пройти тими ж воєнними дорогами, але вже у зворотному напрямку — до Проскурова і до Ярмолинців.

Із солдатських окопів і госпітальних палат їй, як і мільйонам інших бійців, було видно переважно кров, поранення, смерті... Їм, рядовим війни, важко було осягнути ті масштабні операції, які розроблялись у генштабах обох сторін. А вони, ці операції, були справді грандіозними і вирішували долі мільйонів людей. Як і та, що отримала назву Проскурівсько-Чернівецької.

Двобій для полководців

Під Проскуровом доля звела двох полководців, Жукова та Манштейна, визнаних  кращими стратегами війни. І навряд чи це було простою випадковістю. Ще в січні Хмельниччину почали визволяти війська 1-го Українського фронту, якими командував Микола Ватутін. Але за пару місяців темп наступальних операцій дещо знизився. Тож уже в березні командування фронтом перейшло до Георгія Жукова. Задум був такий: не просто пожвавити наступ радянських військ, а потужно прорвати оборону противника і здійснити грандіозний кидок на південь.

Генерал-фельдмаршал Манштейн розумів, що цей рубіж є одним із останніх перед виходом до кордонів СРСР. А тому навколо Проскурова сконцентрували понад півтисячі танків, численну артилерію та піхоту. Місто було стратегічно важливим для окупантів, адже тут розташовувалися штаби німецьких армій «Південь» та 1-ї танкової. На 25 складах зберігались стратегічні військові, продовольчі, матеріальні запаси гітлерівців. Тож вони мали намір боронити все це до останнього.

Але ж і маршал Жуков добре розумів, що у Європу радянські війська повинні увійти потужно і переможно. 

Успішний старт такого походу мав розпочинатись тут, у західних українських областях. Не даремно Жуков пізніше згадуватиме, що саме тут відбулися найжорстокіші танкові бої з часів Курської дуги. Німці захищалися вперто. Два тижні радянські війська не могли прорвати оборону на підступах до Проскурова.

Зробити це вдалось лише 24 березня, коли 304-а стрілецька дивізія почала стрімку атаку на передмістя Хмельницького Лезневе. Одночасно частини 127-ї дивізії атакували Гречани, а розвідники 2-ї повітрянодесантної дивізії з боєм увірвалися в Ружичну. Так радянським військам вдалося оточити Проскурів і відрізати противнику шляхи відступу.

Атаки почалися одночасно з різних напрямків. Ворог намагався вирватися з міста. Запеклі бої точилися на вулицях при підтримці артилерії і масованих ударах з повітря. На ранок 25 березня Проскурів був визволений. За це своїми життями заплатили 3252 радянські воїни.

Висока ціна перемоги

Та це далеко не повна ціна визволення. В боях практично за кожен великий населений пункт області радянські війська втрачали тисячі солдатів. Подільська земля була рясно полита їхньою кров’ю.

Сьогодні про це згадують учасники тих подій. Але з року в  рік їх дедалі менше. В   обласному центрі    70-ліття перемоги зустріли лише четверо ветеранів. Серед них — Марія Кузьмичова, яка брала безпосередню участь у визволенні міста, та троє членів проскурівського підпілля, котрі усіляко допомагали нашим військам наближати перемогу, — Марія Ченаш, Юхим Нетяга та Анастасія Герасимова.

Хмельниччани цінують і шанують своїх ветеранів. Сьогодні їхні уроки патріотизму і відданості Батьківщині виявилися вкрай актуальними і потрібними. І подоляни знову доводять, що є гідними синами і доньками країни, такими, якими у роки воєнного лихоліття були їхні діди та прадіди.

На знімку: у день визволення обласного центру тисячі хмельниччан вшанували пам’ять рятівників краю.

Фото з архіву обласної ради.