Українські військові допомагають місцевим жителям
Нині мало хто замислюється над тим, яке психологічне навантаження приносить у суспільство озброєна людина. А тим часом нинішня ситуація на Донбасі показує, що стосунки військових і населення складаються дуже важко. Сторони боятися одне одного й одне одному не довіряють. Для жителя Донбасу людина з рушницею часто асоціюється з особистими матеріальними негараздами, небезпекою для життя, а військові, у свою чергу, розказують про підлість і зрадництво з боку мирного населення. Ідеться, зокрема, про корегувальників бойовиків з боку жителів прифронтових населених пунктів. Згадують і банку меду з вибухівкою, що як частування вручив українським військовим один літній мешканець Станиці Луганської.
Особлива напруженість у цих взаємовідносинах була влітку минулого року. Скажімо, в Сєверодонецьку, Рубіжному і Лисичанську до їхнього визволення від бойовиків «ЛНР» якийсь період не працювали українські телеканали і радіо, не виходили газети, і цей інформаційний вакуум заповнювали російські ЗМІ. Вони представляли українського військового як мародера і бандита, здатного загубити життя будь-якої людини. Хоч як боляче про це говорити, але багато людей вірили російським фейкам, незважаючи на їхню абсурдність, і продовжують вірити сьогодні. Логіка цього явища проста: російська пропаганда розрахована насамперед на слабку людську психіку. Житель Донбасу втомився від війни, від поневірянь і розрухи й винуватцем свого горя, своєї особистої трагедії готовий оголосити кожного, хто так чи інакше задіяний у військовому конфлікті на Донбасі.
Що тут можна цьому протиставити? Теоретично на це запитання відповісти легко. Важче на практиці, коли зі складністю взаємовідносин військових і населення зіштовхуєшся в реальній площині.
У Сєверодонецьку військових багато. Одних городян цей факт заспокоює, оскільки вони бачать у цьому запоруку міцної й надійної обороноздатності міста. Інших напружує, тому що військова форма викликає асоціації тривоги і якоїсь злості на людину з рушницею. Громадські працівники міста задумалися над такою ситуацією. Як зробити так, щоб військові відчули увагу й турботу городян, а городяни перестали їх боятися. Тоді й виникла ідея проекту «Військові і місто». Завдання ставиться таке — об’єднати зусилля у розв’язанні проблем і міста, і військових підрозділів. Наприклад, військовослужбовці активно відгукнулися на пропозицію громадськості взяти участь у суботнику із благоустрою міського скверу, в акції «Допоможи бабусі» із заготівлі на зиму дров стареньким села Боровське. Тобто з боку військових є прагнення змінити якість своїх стосунків із населенням, однак мешканці на такий контакт ідуть не завжди й від допомоги українських бійців часто відмовляються. Особливо в сільських районах. Чому?
— Бояться, — пояснює активістка Валентина Агафонова. — Люди не впевнені у стабільності ситуації, поки на лінії розмежування тривають бої. Вони бояться, що знову зміниться влада, їхній населений пункт опиниться під бойовиками, і тоді за зв’язок з українськими військовими доведеться відповідати своїм життям. Доходить до абсурду, коли люди остерігаються навіть пустити українського бійця у свій двір, не кажучи вже про те, щоб він надав якусь допомогу. Скажімо, скопав або просапав город, нарубав дров тощо. Така поведінка, звісно, властива не всім, але трапляється. Що ж стосується бійців, то вони з великим задоволенням допомагають населенню. Їм теж набридла війна, військова форма, вони нудьгують за домашньою роботою, за своїми дітьми, тому в години затишшя шукають собі звичні в цивільному житті заняття.
Як один з активістів української миротворчої школи, Валентина Агафонова разом з іншими громадськими працівниками часто буває у військових підрозділах і всіляко намагається налагодити зв’язок населення з бійцями. Для цього було організовано турніри з настільного тенісу та футболу. На прохання військових громадські працівники привозять для перегляду улюблені кінокартини й навіть «мультики».
— Спочатку прохання привезти мультиплікаційні фільми нас здивувало,-розповідає Валентина, — але потім ми зрозуміли: ці суворі чоловіки хочуть відволіктися від війни, повернутися в той час, коли в тихій домашній обстановці вони сиділи біля телевізора зі своїми дітьми й разом із ними сміялися над діями «мультяшних» героїв. У важких умовах бойових дій це свого роду реабілітація. Солдати кажуть, що після перегляду мультфільмів їм уже не потрібен психолог.
Сьогодні сєверодонецькі громадські працівники збирають для військових спортивний інвентар — волейбольні сітки, тенісні столи, м’ячі, а також різну електротехніку — дрилі, пилки тощо. На солдата, що грає у футбол або виготовляє лавку, набагато приємніше дивитися, ніж на стріляючого з окопів.
Бійці допомагають облаштувати дитячу пісочницю в екопарку Сєверодонецька в рамках проекту «Військові і місто».
Фото надано автором.
