Більше тисячі кілометрів доріг, ночівля на блокпостах, спілкування з людьми, які пережили війну, — ось шлях учасників гуманітарної місії «Церкви Різдва» та благодійної організації «Відкрите серце». Його разом із волонтерами долав і один з авторів цих рядків.
Допомогу постраждалим від бойових дій регіонам Сумщина надає постійно. До збору вантажів долучаються влада, громадські організації, прості мешканці. Адже чужої біди не буває.
Ніч на блокпості
Курс тримаємо на містечко Гірське Луганської області — через Харків, Слов’янськ і Лисичанськ.
Досить розбитий, особливо після Ізюма, шлях, блокпости, перевірка документів. «Ляльковий театр» звучить майже як пароль. Ось, нарешті, й зранений Слов’янськ, який першим пережив удар війни. На полях, усіяних червоними маками, замість хлібів — мінні розтяжки.
Останній блокпост перед Гірським. З 20-ї тут комендантська година. Бійці пояснюють, наскільки небезпечно їхати цією місцевістю в темряві: можна потрапити під обстріл бойовиків чи нарватися на ворожу диверсійну групу. Тож на ніч на запрошення господарів, а переважно тут служать львів’яни, — залишаємося на блокпості.
Четверта година ранку. Приготований бійцями чай із печивом — найсмачніший сніданок у житті. Вручаємо подарунки, листи від сумчан, дитячі малюнки, від яких світлішають обличчя у найсуворіших мужчин. Їх із любов’ю готували учні Сумської загальноосвітньої школи № 6, вихованці недільної школи «Церкви Різдва», члени клубу інвалідів та співробітники п’ятої міської лікарні. Коротке зворушливе прощання, прохання: «Моліться за нас!» — і далі в дорогу.
Ціна прозріння
Десятитисячне Гірське зустрічає погожим ранком. Звідси до одного з найбільш зруйнованих війною українських міст — Первомайська — 12 кілометрів. Із жовтня Гірське — у складі Попаснянського району. Єдине тутешнє підприємство, яке дає роботу мешканцям, — шахта.
У міській раді нас зустрічає заступник міського голови Олексій Невечеря. Відповідаючи на запитання, у формулюваннях досить обережний, каже, вже наслухався погроз від колишніх «господарів», які прийшли під «визвольними» гаслами.
— Ніхто у нас не чекав війни, — розповідає посадовець. — Ще навесні минулого року сепаратисти облаштували тут своє «лігво». Головне їхнє начальство було у Лисичанську, та мацальця запустили в усі навколишні міста. Тут були свої коменданти, «смотрящие». Почали встановлювати власні порядки, закони. Могли у будь-кого забрати майно, автомобіль... «на військові потреби». Вважали, що заможні мають їм сплачувати «данину».
Після липневого наступу української армії бойовики дременули до Первомайська, звідки у лютій злобі обстрілювали мирні об’єкти Гірського. У місті зруйновано більше ста будинків. Сьогодні сепаратисти також час від часу нагадують про себе смертельними «гостинцями».
— Які настрої серед місцевих? Коли російські канали показували київський Майдан із відповідними коментарями, мовляв: на сході створять концтабори, було багато страху, — пригадує Олексій Невечеря. — Але коли натерпілися від цих «хазяїв», а в місто увійшла українська армія, ситуація докорінно змінилася. Всі побачили: наші солдати — справжні захисники, по-доброму ставляться до людей, надають гуманітарну допомогу. Нині потік біженців зменшився. Ми всі сподіваємось, що Україна буде єдиною і мирною, а нині спільними зусиллями і за допомогою благодійних організацій відбудовуємо зруйноване.
Дитину-інваліда носили до підвалу на руках
Очі людей, які зіткнулися з війною віч-на-віч, не забути. Ось родина Резанцевих із Первомайська. Юлія зустріла війну в лікарні Стаханова, де щойно відійшла від наркозу після важкої онкологічної операції.
«Рлзплющую очі — у вікні дим, чути вибухи. На календарі 22 червня — символічна дата. Вдома донька Поліна, яка не ходить з дитинства. Як виявилось, під час бомбардувань сусіди носили її у підвал на руках із четвертого поверху», — розповідає жінка.
Коли повернулась додому, ходити не могла, так боліли післяопераційні шви. Донька і собі відмовилась спускатися у сховище, щоб не залишати маму, тож вони просто молилися у квартирі, поки шибки здригалися від вибухів. Згодом родина переїхала до Гірського, чоловік Геннадій влаштувався працювати на шахту. Його зарплата — єдине джерело доходу, адже переоформити пенсію Юлії, допомогу по інвалідності на Полінку не вдалося і досі. Винайняти недороге житло допомогли родичі.
— Знаєте, коли переживеш таке, починаєш дякувати Богу за кожен день, кожну дрібничку, — каже Юлія. — У ці важкі часи по-новому відкрились люди. Так, коли зник будь-який зв’язок і друзі не могли до мене додзвонитися, почали розшукувати через Інтернет. Це так важливо — почути слова підтримки, дізнатися, що дорогі для тебе люди живі й здорові...
Пенсіонерка Інна Михайлівна Дем’янова врятувалась дивом під час бомбування її будинку. У церкву Гірського її перевіз знайомий Ігор, забирав з-під обстрілу в халаті та домашніх капцях під акомпанемент вибухів. На щастя, тут віряни прийняли її як рідну. Сама ж Інна Михайлівна теж не сидить склавши руки: готує їжу для інших переселенців, наводить лад на території. І, попри все, мріє, що рідний Первомайськ буде звільнений від «еленерівців» і вона зможе повернутися додому.
Крихітні двійнята Діана й Мілана перші півроку свого життя провели під обстрілами у погребі разом із мамою. Наталія Конозова з сином Нікітою та Ірина Данильченко з Ванею — також. Жінки — переселенки з Луганська. На власні очі бачили захоплення сепаратистами обласної адміністрації, прокуратури, мітинги під російським триколором. А згодом — війна, паніка, злякані діти, відсутність електрики та води, величезні, наче у фільмах про війну, черги на залізничному та автовокзалі — таке з пам’яті не стерти.
«Пригадую, як у касах людей питають, куди ті їхатимуть, а вони у відповідь: куди завгодно, аби лише звідси», — розповідає Ірина. Ще вчора — успішні, благополучні, сьогодні вони називають себе біженцями і не впевнені ні у майбутньому, ні у сьогоднішньому дні. А ще говорять про переоцінку цінностей. У тому ж Луганську тему федералізації спершу сприймали досить позитивно, та побачивши, як представники «нової влади» топчуть українські національні прапори, почали прозрівати.
Свято радості
Виступи лялькового театру «Церкви Різдва» стали для тамтешніх дітей справжнім святом. Простий і зворушливий біблійний сюжет, «перекладений» зрозумілою для малюків мовою, солодощі, ігри — і усмішки юних глядачів, які, попри пережите, вміють щиро радіти життю. «Ви зробили велику справу, — каже Наталія Громова з Гірського. — Для дітей тут немає ніяких свят чи розваг, навіть дитсадок не працює. Що вони бачили — сирі стіни погребів, зруйновані будинки? А зараз така радість від їхніх усмішок, сяючих оченят».
Одна з вистав відбулась у Гірській обласній спеціальній школі-інтернаті. Тут навчаються діти з інвалідністю, зокрема, розумовою відсталістю, а також із неблагополучних сімей, — усього близько ста. Чи не кожну подію в житті їхніх нових друзів — героїв лялькової вистави — вони зустрічали щирими оплесками. «Наші вихованці позбавлені звичних для їхніх ровесників розваг, і ми дуже вдячні сумчанам за ці позитивні емоції», — каже директор закладу Любов Маркова.
Волонтерство як стиль життя
Коли через окупацію Первомайська бойовиками припинились усі виплати, перестали доставлятися продукти, людей охопила паніка — і переселенців, і місцевих. Ще й досі пам’ятають величезні черги з п’ятої ранку за буханкою хліба чи маленькою пляшечкою олії. У ті важкі часи плече сходу підставила вся Україна, сумчани також.
Найактивніші мешканці Гірського й самі стають волонтерами: допомагають і біженцям, і мирним жителям, які змушені залишатися на окупованій території, і бійцям у зоні АТО.
Серед громадських активістів — Любов Григорівна Васильєва. Попри свої 74 роки, майже щодня долає на велосипеді десятки кілометрів. Одним допоможе з оформленням документів, другим привезе продукти...
«Нас підтримують і благодійники з інших регіонів України, і закордонні друзі, — розповідає волонтер Дмитро Ісаєв. — Завдяки їм можемо допомагати дітям, людям з обмеженими фізичними можливостями, передавати продукти немічним стареньким, у яких — ні житла, ні рідних».
У розпал бойових дій на території Гірського Дмитро хотів відправити родину у спокійніше місце, а сам — залишитися тут і служити людям. Проте його дружина Вікторія сказала твердо: «Будемо всі разом». І нині вона для чоловіка — перша помічниця.
Не чекаючи підтримки влади, люди самі створили у Гірському штаб гуманітарної допомоги вимушеним переселенцям: забезпечують харчами, займаються евакуацією, створюють хоча б елементарні побутові умови.
Серед глядачів — маленькі сироти
Наступний виступ лялькового театру — у Лисичанську. Серед глядачів — місцеві діти, переселенці, юні вихованці дитячого притулку (на знімку вгорі). Тут є діти, які стали сиротами двічі — вперше, коли їх покинули рідні батьки, а вдруге — коли прийомні віддали їх назад у притулок після початку бойових дій.
Спілкуємось із людьми, і знов ті самі історії: захоплення міста сепаратистами, новий окупаційний «орднунг», «віджим» автівок, пограбовані банки, зруйновані обстрілами багатоповерхівки, тяжкі дні без газу й води. Люди кажуть — ставши «ополченцями» і отримавши зброю, їхні ж земляки почали перетворюватись на бандитів, які скрізь сіяли смерть і сльози.
Відступаючи, сепаратисти залишили безліч пасток-розтяжок і мін, на яких гинуть мирні люди. На щастя, після приходу української армії життя почало входити у більш-менш звичну колію.
...Повертаємось додому, зберігши у своїх серцях біль і радість людей, які стали по-справжньому близькими за ці кілька днів. По-новому усвідомивши цінність миру і подвиг тих, хто захищає наш спокій.
Суми—Слов’янськ—Лисичанськ—Гірське—Суми.
Зруйновані «Градами» будинки.
Голодні черги у «визволених» містах.
Фото Ірини Вертікової.
