Завтра — День медичного працівника України
Юлія Руденко (на знімку) — медична сестра-анестезіолог. Ось уже 23 роки вона беззмінно трудиться у відділі загальної і трансплантологічної анестезіології Національного інституту хірургії і трансплантології імені О.О. Шалімова. Її доля тісно переплелася з долями сотень співвітчизників, яких торкнулася на операційному столі її дбайлива рука: вона, як і її колеги, переживає за кожного пацієнта, робить усе, щоб ті якомога швидше розставалися з болями і стражданнями, ставали на ноги й поверталися до повноцінного життя. Одна із представниць майже мільйонного загону медичних працівників України, Юлія глибоко усвідомлює, що саме всі вони насамперед у відповіді за здоров’я й життя людей. У переддень професійного свята медиків країни ми надали слово декому з тих, хто сьогодні на передовій охорони здоров’я.
Головний лікар Центральної міської лікарні Ірпеня Андрій ТУМАСОВ:
«Меддопомогу треба наближати до населення, а не віддаляти від нього»
Гордістю міста є дитяча лікарня: за допомогою місцевої влади її вдалося відремонтувати, привести в гідний вигляд, придбати нові меблі, сучасне медичне устаткування. Тепер медичні послуги надають тут на якісно новому рівні. До такого ж формату ми прагнемо підтягти й інші лікувальні установи. Це потребуватиме більших вкладень, які не передбачені в держбюджеті. Зобов’язання допомогти медицині нашого регіону здійснити зміни бере на себе місцева влада.
Не можна не сказати, що бюджет, який виділяє держава на охорону здоров’я у вигляді субвенцій, — це крихти. Достатньо коштів не закладається ні на придбання обладнання, ні на закупівлю медикаментів. А якщо врахувати інфляцію, що спричинила надмірне зростання цін на ліки, реактиви, матеріали, гадаю, неважко уявити, в якому складному становищі опинилися медики та їхні пацієнти. Доводиться викручуватися як тільки можна, заощаджувати на всьому, аж до скорочень та оптимізації штату медзакладів. До всього, розпочата й незавершена медична реформа — це палка на два кінці. Поділ медичної служби, яка була в населених пунктах Ірпінського регіону, на установи первинного і вторинного рівнів, поламав систему охорони здоров’я, що склалася, перевірену практикою протягом багатьох років. Нині, наприклад, із поліклінік таких населених пунктів, як Гостомель і Коцюбинське, що включали колись елементи і первинного, і вторинного рівнів надання медичної допомоги, треба насильницьким чином забрати всіх фахівців і перевести їх до Ірпеня. Вони тепер повинні належати винятково до вторинного рівня. І що ми в остаточному підсумку отримуємо? Жителі означених населених пунктів будуть змушені їхати в Ірпінь, за 10—20 кілометрів, для того, щоб отримати консультативну й лікувальну допомогу другого рівня. Хоча ці фахівці є нині на місці, є необхідні кабінети й служби. Тепер ми спільно з місцевим населенням, депутатами, яким не байдуже питання медичного обслуговування, шукаємо ком-промісний варіант, який дав би змогу продовжити й завершити реформи і водночас не погіршити, а поліпшити якість медичної допомоги. Адже вона повинна бути наближена до населення, а не віддалена від нього. На мій погляд, нинішнє керівництво галузі повинно видозмінити реформу, оптимізувати й наблизити охорону здоров’я до потреб людей.
Директор Інституту геронтології імені Д.Ф. Чеботарьова НАМНУ, академік НАМНУ Владислав БЕЗРУКОВ:
«Настав час позбутися запалу руйнувати»
У нашій країні, на жаль, реалізується божевільне гасло більшовиків «До основанья мы разрушим, а затем...». До цього «затем», як правило, справа не доходить. Тим часом у спробах реформувати в Україні охорону здоров’я ми знищуємо залишки того, що хоч якось ще тримається на плаву. Ні нових працюючих перевірених моделей, ні джерел фінансування! Але враження таке, що от знищимо залишки радянського минулого — і будемо процвітати. Але ж знищуючи ці життєспроможні залишки, ми знищуємо майбутнє. Прагнемо знищити національні академії, науку взагалі й медичну зокрема. Якось наш прем’єр запитав: а де ж, мовляв, наші нобелівські лауреати? Що ж це за наука й навіщо вона, якщо таких у нас немає? Вибачте, а в нас що, є працююча економіка, є прогрес, ВВП і добробут народу, що стабільно зростають? Цього, на превеликий жаль, немає. То що — ми повинні знищити Кабмін як структуру й усе управління в країні разом із ним? Це ж абсурд! Треба все-таки думати, що робити. А що стосується нобелівських лауреатів, то ними стають учені, котрі виїхали з нашої країни туди, де на науку виділяють достатньо коштів.
Якщо звернутися до досвіду нашого інституту, то в нас ще в радянський час було створено й працювали моделі геріатричної допомоги (ті самі геріатри в поліклініках, геріатричні кабінети), потім їх реформували до практично повного зникнення. Зате в Казахстані всі наші моделі «відірвали з руками», впровадили протягом півтора-двох років, запустили програми перед- і післядипломної підготовки, видали підручники, створили спеціальні геріатричні установи.
Інший приклад. Невже в наших верхах думають, що без науки, приміром, у того ж академіка Книшова (Національний інститут серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова. — Ред.) було б досягнуто нинішнього високого рівня операцій? Але ж сьогодні смертність після них тут у кілька разів нижча, ніж в Європі. І це завдяки наполегливому науковому пошуку, який значною мірою тримається на ентузіазмі, почутті величенної відповідальності за справу, за здоров’я й життя своїх співвітчизників.
Загалом нині присутнє відчуття якоїсь безвихідності, тому що в процесі так званого реформування охорони здоров’я йдеться, в тому числі, й про намір закрити Академію медичних наук, забрати в інститутів клініки. Але ж без ліжкового фонду медична наука, принаймні клінічна медицина, — безпомічна, розбудовуватися вона не зможе. Ну а з другого боку, «просяде» і практична охорона здоров’я. І доведеться нам користуватися чужим досвідом, чужими наробітками, платити іншим за те, за що не захотіли платити своїм, а свої ідеї продавати за безцінь за кордон. У нашій нещодавній історії таке вже було. Без досліджень, без науки просування вперед не буде, не буде ні нових ефективних методів лікування, ні нових дієвих препаратів. Боюся, що внаслідок задекларованого реформування ми залишимося на попелищі і відновити втрачене буде дуже складно. А наші вчені, незважаючи на вбоге фінансування, все-таки намагаються викручуватися, шукають спонсорів, усілякі гранти, з нами із задоволенням ідуть на співробітництво зарубіжні наукові установи. Але це не завдяки допомозі держави, а всупереч тому, що вона робить для знищення потенціалу вітчизняної медичної науки.
І все-таки хочеться вірити, що здоровий глузд візьме гору і прогрес в області медичної науки приведе до успіхів у практичній охороні здоров’я, до поліпшення якості життя наших співвітчизників і збільшення його тривалості.
Завідувач відділення церебральної нейрохірургії Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Мечникова доктор медичних наук Андрій СІРКО:
«Потрібні стабільність і... реформи»
Висока спеціалізація у вузькій області медицини, мала кількість таких фахівців в Україні дає нам гарантію затребуваності: за будь-яких реформ нейрохірурги залишаться. Сьогодні до нас звертаються пацієнти з різних регіонів країни — і ми намагаємося завжди бути в тренді подій, впроваджувати нові технології, не зупинятися на місці. Кожна операція, проведена у відділенні, по-своєму унікальна. Особливо, якщо йдеться про наших поранених у зоні АТО. Адже до нас доправляють лише тих із них, кому не можуть надати допомогу в госпіталях. І це накладає особливу відповідальність.
Що стосується реформи охорони здоров’я, то має бути два реальні її напрями. По-перше, сімейна медицина, без якої нікуди не подітися: повинен бути лікар, котрий здійснюватиме профілактику серцево-судинних захворювань, вчасну діагностику онкології. І повинні бути спеціалізовані установи, такі як нейрохірургія, травматологія, хірургія тощо.
У нас нині багато лікарень, які практично перетворилися на хоспіси: люди туди лягають, щоб тільки прокапатися, проколотися — це функція сімейного лікаря. Але водночас такі лікувальні установи одержують чималі гроші на ремонти й усе інше. Такі лікарні не потрібні. У сімейного лікаря має бути до двох тисяч пацієнтів, які зможуть хоч щодня ходити до нього вимірювати тиск. Згодом, після відповідної підготовки, сімейний лікар зможе охопити й педіатрію.
А ще — обов’язково необхідна страхова медицина. Я категорично не згоден із твердженням про безплатність медицини: ми платимо податки, які йдуть на утримання лікарень. І люди повинні бачити, куди йдуть їхні гроші. Страховка дасть змогу пацієнтові обирати, де він лікуватиметься й куди відноситиме гроші. І тоді медзаклади прагнутимуть того, щоб люди їхали саме до них — як це робиться в нашому відділенні.
Від держави ми чекаємо стабільності в галузі, не міняти міністрів кожні два-три місяці. Але якщо вже почали реформи — то їх потрібно просувати. Та виходить: один щось почав, другий його замінив — не закінчив почате, але розпочав інше, а там уже й третій... Тож сподіваємося на стабільність з одного боку і на реформи — з другого.
Головний лікар Первомайської центральної міської багатопрофільної лікарні Олег ЧЕКРИЖОВ:
«Нехай кошти йдуть за пацієнтом»
У свідомості багатьох громадян є переконання, що все безплатне виникає з повітря і повинно безперешкодно та миттєво з’являтися для їхніх потреб. Вони вимагають від медиків безплатних медикаментів, досліджень, медичних виробів, яких немає в достатній кількості.
Вважаю, що насамперед слід запроваджувати страхову медицину. І робити це треба було ще вчора. У світі існує чимало моделей медичного страхування. Чому б не обрати модель, прийнятну для України та дещо «підлаштувати» її під наші реалії, а не вигадувати черговий велосипед, який не поїде. Нехай кошти йдуть за пацієнтом. Лікарня, де більше пацієнтів, краще розвиватиметься. А той медзаклад, куди пацієнт не піде, просто припинить своє існування або існуватиме в тому розмірі, в якому потрібен. Ще недавно цей шлях пройшли медичні галузі Східної Європи і готові, в разі потреби, поділитися з нами досвідом. Страхова медицина повинна існувати нарівні з приватною і соціальною. Екстрена допомога, медична допомога бідним та допомога дітям мають бути бюджетними. Це моє глибоке переконання.
Останнім часом дедалі нагальнішою стає кадрова проблема. Особливо це стосується професії лікаря. Водночас фаховий престиж істотно знизився. Саме рядові лікарі, на думку багатьох українців, є винуватцями всіх негараздів. Молодь неохоче йде у професію. От і маємо колективи лікарень переважно пенсійного та передпенсійного віку. Багатьох спеціалістів просто не вистачає, особливо в сільській місцевості. Наше місто не зовсім маленьке, і медична допомога містянам — на досить високому рівні. Але практично кожен четвертий пацієнт — житель поблизу розташованих менш розвинених районів. Часто вони звертаються до нас не тому, що потребують висококваліфікованого лікування, а через те, що в їхньому населеному пункті немає потрібного спеціаліста.
Сумно, але в нашій країні неадекватне ставлення до високо-кваліфікованої праці. Усі розуміють: що вища кваліфікація, то вища повинна бути винагорода. А що маємо? Зарплата випускника медичного університету — на рівні прибиральниці чи вахтера. Як сьогодні молодому лікарю з окладом 1300 гривень на місяць утримувати сім’ю, забезпечити її житлом, харчуванням тощо?
До ліцензувань, атестацій, акредитацій ставлюся з розумінням. Це державний контроль, він мусить бути. Гадаю, що і в кількості лікарських спеціальностей, яких в нашій країні понад 140, слід навести лад. Вони якнайшвидше мають бути приведені до світових стандартів і обмежуватися хоча б двома-трьома десятками. Це полегшить підготовку лікарів і виконання протоколів лікування. Тішить, що міністр охорони здоров’я вже зробив заяву з цього приводу, але поки що це тільки намір.
Користуючись нагодою, хочу привітати з Днем медичного працівника представників цієї мужньої і водночас благородної професії і побажати терпіння та удачі.
Записали Віктор БОНДАР, Віктор КОЛОМАК. Володимир РИБАЛЬЧЕНКО.
Фото Олександра КЛИМЕНКА та з архівів співрозмовників.
