Портрет командира 54-го окремого розвідувального батальйону з Новограда-Волинського підполковника Леоніда Климчука (на знімку) серед 16 героїв—учасників АТО прикрашає стіни адміністрації Президента України. За мужність та героїзм підполковник удостоєний ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Нагороди отримали ще троє розвідників 54-го ОРБ: старші лейтенанти Єгор Гладков та Андрій Супріган, а також майор Сергій Захаревич. Ці люди пройшли сумнозвісні котли в Іловайську, Дебальцевому, брали участь у бойових діях в інших населених пунктах. Якою ціною здобувають наші військові ордени в донедавна мирній Україні — про це наша наступна розмова.

— Леоніде Олександровичу, в новинах спостерігаємо діаметрально протилежну інформацію щодо того, ким не виконуються Мінські домовленості. Що відбувається насправді?

— Нам немає доцільності не виконувати домовленості. Попри те, що відбувається в Луганській та Донецькій областях, в Україні продовжується життя, люди отримують зарплати і пенсії, працює економіка. Нам невигідно наступати, бо тоді країна перестане отримувати міжнародну допомогу. Однак найголовніше — це втрати особового складу і техніки. Натомість сепаратистам це вигідно. Наш батальйон стоїть на передовій, бійці спілкуються з людьми. Магазини там розграбовані, газу, води, світла немає, нічого не працює. Цього року у самопроголошених республіках навіть поля не засіяні — на що розраховувати?

— То з ким ми воюємо на сході?

— Там діють три види формувань: ополченці самопроголошених «ЛНР» та «ДНР», найманці, яким потрібна робота, та регулярні війська Російської Федерації. Уже доведено, що воюють кілька бригад і спецназ ГРУ. На блокпостах стоять ополченці, диверсійно-розвідувальні групи складаються з найманців, а масштабні операції, на кшталт Іловайська та Дебальцевого, організовують регулярні війська із залученням серйозної реактивної артилерії.

— Хоча оборонний бюджет збільшено в рази, волонтери продовжують шукати підтримки для армії в народу. Постає запитання: куди йдуть гроші, що виділяються на армію?

— Українську армію знищували два десятиліття, тому відновити її за короткий проміжок часу нереально. Маємо військову техніку зразків 70—80-х років. Щоб її модернізувати, потрібн і час і технології, які в країні теж слід відроджувати. Виникають проблеми із запчастинами та обслуговуванням. Усе це — дуже великі кошти.

— Що за час служби у зоні АТО вас «зачепило» найбільше?

— Пригадую такий випадок на початку, коли ми входили у взаємодію з Національною гвардією, зокрема з батальйоном Кульчицького. У них тоді було дуже слабке матеріально-технічне забезпечення. Перебували на передовій на відстані 400 метрів від ворога з танками, а мали лише автомати і гранатомет. Знаючи, що немає чим відбиватися проти потужної техніки, ці люди не втрачали оптимізму. Я тоді подумав, що такий народ справді не перемогти....

— Що скажете про рівень підготовки мобілізованих? І про хвилювання цивільних, що люди в армії використовуються як «гарматне м’ясо»?

— У нас майже 500 мобілізованих, більша частина відповідально виконують завдання. До речі, майже половина резервістів — це добровольці з Майдану, з яких формували батальйон одразу після тих подій. Щодо розмов про «гарматне м’ясо», то в кожному конкретному випадку треба аналізувати втрати. Ми маємо п’я-тьох убитих, із 74 поранених 70 бійців повернулися у стрій. Звісно, кожна втрата для командира — надто велика і слова тут зайві.

— Почесну державну відзнаку ви отримали, зокрема, за збереження особового складу і техніки. Як це вам вдалося?

— З першого дня набору в батальйон ми навчали людей на полігоні польовому виходу, а не тримали в казармах. Постійно проводили стрільби, вдосконалювали свої навички водії, механіки оператори, навідники. Запрошували військових у відставці, котрі мають великий досвід розвідки, щоб поліпшити якість підготовки. Залучали начальників розвідок армійських корпусів, запрошували спеціалістів-медиків із Польщі. Усе це дало результати, коли почалися активні бойові дії. Вдалося уникнути паніки і діяти більш професійно. Навіть коли ворог оточив Дебальцеве, наші підрозділи наступного дня вийшли без втрат особового складу і з мінімальними втратами техніки.

— Яке ставлення до військових з боку місцевого населення?

— Доволі двозначне. У населених пунктах, де підтримують ополченців, — нічого доброго. Хоча ми допомагаємо продуктами, медикаментами. Але «скільки вовка не годуй — все одно в ліс дивиться». Населення ставиться краще до армії та України там, де не зруйновано житло, де людей не зачепили бойові дії...

— Очевидно, більш по-домашньому почуватимуться розвідники на сході після призначення головою Донецької облдержадміністрації Павла Жебрівського, котрий донедавна служив у складі 54-го розвідбату. Чи не так?

— Так, Павло Іванович півроку служив у нашому батальйоні сержантом, був заступником командира ремонтного взводу. Брав участь у бойових діях у Дебальцевому, Вуглегірську тощо. Ми часто з ним спілкувалися. Завдяки йому нас активно підтримували київські волонтери «Єноти».

Інтерв’ю вела Юлія КЛИМЧУК.

Житомирська область.

Фото з особистого архіву Л. КЛИМЧУКА.