Лінія зіткнення на Донбасі — поняття не лише географічне. За час війни і люди опинилися по різні боки. З’явилися нові стереотипи про «бандерівців» і «донецьких», лунають взаємні звинувачення та образи. По той бік фронту також немає спільної думки щодо теперішнього і майбутнього країни. Є чимало прикладів, коли через діаметрально протилежні погляди розпадаються сім’ї, близькі родичі перестають розмовляти, а сусіди «здають» один одного.
Нещодавно в Маріуполі під час конференції психологів говорили про шляхи примирення — тему складну і нову для охопленого війною регіону. Один із запрошених промовців, політичний аналітик Дмитро Потєхін (на знімку), представив своє бачення етапів примирення. Експерт має власний досвід «тісного спілкування» з представниками самопроголошеної «ДНР»: улітку минулого року опинився в заручниках бойовиків у Донецьку і провів у застінках 48 днів.
«Голос України» розпитав співрозмовника про шляхи налагодження порозуміння на Донбасі.
— Дмитре, чи можна взагалі говорити про спільне майбутнє для людей, одні з яких люблять Україну, а інші її ненавидять?
— Дуже важливо розрізняти політичні погляди людей — у тому числі і тих, які, можливо, сприяли приходу до влади терористів, — і погляди власне терористів, які застосовують насильство. Це складно робити, до того ж люди, які перебувають в окупації, інколи схильні ставати на бік «ДНРівців». Що мене здивувало, коли я був у полоні у підвалі в Донецьку, — більше схильні молоді, ніж старі. Не знаю чому. Припускаю, що старше покоління бачить жорстоку і страшну, але пародію на Радянський Союз. І знає, чим такі речі закінчуються. А молодь — вона не схильна до історичних паралелей.
Не претендую на те, що моя вибірка була репрезентативною, це лише ті люди, які були зі мною. У принципі, всі були різні: заможні, незаможні, молоді, літні... Більшість — місцеві. В умовах полону складно сказати, наскільки людина відверта. Але критичне ставлення громадян навіть до своєї держави — цілком природнє. Це змушує насправді бути більш відповідальними. Чому люди критично налаштовані — інше питання.
— Яким чином повинен складатися діалог порозуміння?
— Я співпрацюю з Центром міжнародних конфліктів і перемовин Стенфордського університету SCICN (США) й поділяю підхід про чотири стадії відновлення стосунків. Перше — спільне бачення майбутнього обома сторонами. Не обов’язково однакове, але обидві сторони повинні припускати існування одна одної.
— Тобто коли лідер «ДНР» Олександр Захарченко говорить про «республіку» як частину України — це і є початок діалогу?
— Адміністрація «ДНР» чи «ЛНР» не повинні бути частиною протилежної сторони. Вони — терористи. Стратегія має полягати в тому, щоб позбавити їх усіх джерел влади. Щойно режими позбавлять підтримки — вони впадуть. Йдеться не лише про військові дії, а й про повалення влади зсередини. Навіть Президент України Петро Порошенко у своєму зверненні минулого року, говорячи про відновлення антитерористичної операції, закликав місцевих мешканців також чинити опір бойовикам.
— Як? Зупиняти танки руками?
— Йдеться про ненасильницький спротив. Без згоди керованих неможливо керувати. Існують кількасот методів ненасильницького спротиву. Один із класичних — уповільнення роботи. Не потрібно оголошувати страйк, але можна виконувати доручену роботу ду-у-уже повільно. Або взагалі не виконувати. До речі, коли в полоні я оголосив голодовку, зробив це й для того, щоб мати підстави не ходити на роботу і не вантажити вибухівку.
В ідеалі це має бути відвертий вияв непокори, який був би очевидний багатьом іншим. Наприклад, приводом може стати ситуація, коли адміністрація «республіки» не може забезпечити нормальне життя території. Тобто спочатку — нейтралізація терористів, повалення режиму зсередини. А потім уже — діалог, але в жодному разі не з офіційними представниками бойовиків, а зі звичайними людьми.
— Скільки часу займе таке повалення режиму?
— Складно сказати. Від десятиліть до лічених годин. Терористичні організації не можуть постійно перекладати провину на Україну, особливо коли немає збройного протистояння. Складніше виправдовувати проблеми обстрілами. Саме тому важливе не лише примирення, а й перемир’я. Зрозуміло, треба, щоб український уряд мав стратегію відновлення верховенства права на цих територіях, забезпечив би не лише соціальні виплати, а й розвиток бізнесу, інвестицій.
Я не експерт у військових питаннях, але мені здається, за певних умов на Донбасі можливе встановлення контролю військовими засобами. Але чи не вважатимуть місцеві це окупацією Україною їхньої території? І не просто Україною, а нелегітимним українським урядом? Я був вражений торік, що люди в Донецьку вірять, нібито Майдан — це захоплення влади. Терористи, з якими спілкувався у в’язниці, були переконані, що у Януковича забрали владу, що Порошенко отримав посаду внаслідок заколоту. Про те, що Майдан був спротивом людей, потрібно розповідати більше, для людей на Донбасі це — нове знання. Інакше вони сприймають виплату Україною пенсій як визнання урядом «провини» перед мешканцями регіону.
— Ви говорили з місцевими психологами щодо діалогу примирення. Чому саме з ними?
— Це те, з чим вони зустрічаються у своїй роботі. Але це стосується не лише психологів. Українську владу мешканці окупованих територій більше асоціюють із військовою кампанією. Яка потрібна для того, щоб зупинити супротивника, проте військової кампанії недостатньо. У людей, які залишаються там, прихильність до України повинна збільшуватися. Має бути допомога людям у поваленні режиму. Відновлення України. А потім, уже в мирних умовах, — налагодження примирення. Питання, які хвилюють суспільство, повинні бути проговорені масово. Обидві сторони мають знати ціну, яку заплатила кожна зі сторін задля відновлення миру.
Чотири питання до діалогу
1. Питання майбутнього: чи здатні/готові сторони сформулювати майбутнє для іншої сторони, яке було би для неї прийнятним?
2. Питання довіри: чи можуть сторони довіряти одна одній для виконання зобов’язань і зробити проміжні кроки, необхідні для досягнення спільного майбутнього?
3. Питання прийнятності шкоди: чи можуть сторони прийняти шкоду, яка буде для них неминуче пов’язана з регулюванням, чи справді вони готові піти на необхідні компроміси, в тому числі на ті, про які говорили як про неприйнятні?
4. Питання справедливих прав: чи можуть сторони прийняти угоду, яка не відповідає їхньому сприйняттю вимог справедливості, чи готові вони працювати над подоланням чи згладжуванням найбільш серйозних несправедливостей, які, ймовірно, залишаться після угоди?
Джерело: Стенфордський центр міжнародних конфліктів і перемовин SCІCN.
Інтерв’ю провела Ліна КУЩ.
Фото автора.
