Кілька разів парламент упритул наближався до остаточного вирішення цього питання. Однак з’являлися певні застереження, і тема знімалася з порядку денного.

Ось тепер знову повернулися до наболілої проблеми.
Для початку кілька фактів.
В Україні сегмент комунальних друкованих ЗМІ — від одного до двох відсотків загальної кількості зареєстрованих видань. За тиражем — 30 відсотків місцевої преси. Державні і комунальні ЗМІ разом ледве «дотягують» до п’яти відсотків.
У світі держави володіють 29 відсотками від загальної кількості друкованих ЗМІ. Трудові колективи (або журналістські) — лише чотирма. (Дані «The Rіght to tell» — дослідження Світового банку, Вашингтон) (див. схему).
Один із ключових моментів майбутніх перетворень — на яких засадах їх здійснювати.
У проекті відповідного документа зазначається: «Органи державної влади, інші державні органи та органи місцевого самоврядування не можуть виступати засновниками (співзасновниками) друкованих засобів масової інформації».
Така пропонована заборона досить сумнівна. Особливо тепер, коли йдеться про децентралізацію влади, делегування більших повноважень і відповідальності на місця, об’єднання громад. Водночас Голова Верховної Ради, Президент постійно наголошують на добровільності таких перетворень. То чому ініціатори проекту такі категоричні у способі реформування друкованих ЗМІ. Можливо, треба більше довіряти громадам і дати їм та журналістським колективам самостійно, в межах запропонованих шляхів, вирішувати: бажають вони спільно видавати друкований часопис чи ні!
Ще одна заувага. Дехто наголошує, що держава чи місцеві органи влади, з одного боку, нехтують свободою слова, нав’язують громадськості свою позицію, а з другого — витрачають на це гроші платників податку.
По-перше, проти-
ставлення держави і суспільства просто некоректне. Бо саме народ делегував повноваження на управління виборним органам, а ті створили виконавчі структури. На чергових виборах, або й на дострокових, народ може змінити склад органів влади. Інакше кажучи, представники органів влади є, по суті, виразниками волі виборців.
Принагідно наголошую: потенціал державних і комунальних ЗМІ можна і необхідно використати для поширення об’єктивної державо-
творчої інформації в зоні АТО та прилеглих до неї районів інших областей без залучення додаткових коштів.
По-друге, хто наділив правом говорити від імені суспільства олігарха, який володіє газетами, теле-, радіоканалами, інтернет-ресурсом? Чи справді такі ЗМІ є незаангажованими? Можливо, той мільйонер-мільярдер із кайлом у вугільному забої здобував копійку, а не набивав свій гаманець, паразитуючи на праці пересічних громадян?
Отож і виходить, що мільйонні тиражі, десятки годин ефірного часу на свідомість наших співвітчизників від дня їх народження навіюють сумнівні цінності. Особливо яскраво це проявилося під час Майдану й тепер, у період АТО. Але й цього замало.
Очевидно, острівці державних ЗМІ заважають їм повністю домінувати в інформаційному просторі. Бо як розцінити той факт, що найбільше радіє майбутньому реформуванню певна Асоціація видавців. Щоправда, називає вона це реформування простіше — роздержавлення. До речі, одним із найбільших учасників цього об’єднання є медіа-холдинг, яким володіє сумнозвісний Сергій Курченко.
До речі, державні і комунальні ЗМІ чи не єдині україномовні видання. Бо члени Асоціації майже стовідсотково послуговуються російською.
Ще одна заборона у пропонованому проекті реформування друкованих ЗМІ викликає застереження: в офіційних друкованих виданнях не використовується творча праця журналістів.
Це вже нагадує заборону на професію. А якщо позиція журналіста збігається з позицією засновника такого видання? Чи як вердикт царату для Тараса Шевченка — із забороною писати і малювати?
Вважатимемо, що журналістський колектив і орган місцевої влади добровільно дійшли згоди, що газетою опікуватимуться журналісти. Гадаю, всі розуміють, що загальнополітичне видання без підтримки не виживе (це буде або держава, або той-таки олігарх).
Що пропонує проект реформування як державну підтримку:
— пільгові умови оренди приміщень;
— адресну підтримку;
— пріоритетне право на укладення договорів на висвітлення діяльності місцевих органів влади.
Зазначимо, що оренда приміщень може коштувати одну гривню (що застосовується й нині), а от оплата комунальних послуг та інших необхідних для нормального існування умов — десятки тисяч гривень
Адресна підтримка — річ дуже ненадійна. Може бути, а може й не бути. До того ж за наших умов тут висока вірогідність корупційної складової.
Це саме стосується й пріоритетного права на угоди.
Що ж відбувається у таких випадках за кордоном?
Олег Пустовгар у своїй магістерській роботі «Управління інформаційною сферою в розрізі інформаційної безпеки. Регіональний аспект» виокремлює такі форми підтримки друкованих ЗМІ в різних країнах:
«— привілеї: спеціальні програми підтримки, які надають понижені ціни на послуги органів державної влади (понижені тарифи, звільнення від ПДВ);
— субсидії: безпосереднє вкладення державою коштів до бюджету газетних компаній для зниження виробничих витрат;
— регулювання: діяльність держави в управлінні ринком, яка передбачає контроль за власністю газетних підприємств і створення антимонопольного законодавства.
Швеція застосовує звільнення від ПДВ на продаж газет або знижені тарифи; Австрія, Данія, Нідерланди, Норвегія — понижені тарифи на поштове розповсюдження; Франція, Фінляндія — понижені тарифи на перевезення залізничним транспортом та літаками; Австрія, Данія, Нідерланди — понижені тарифи на телефонні послуги; Данія, Нідерланди, США — державна реклама та ін.
Парламентська асамблея Ради Європи визнала, що преса може потребувати субсидій. У ЄС створено систему державної підтримки преси. Найбільш вдалим є, певно, приклад Швеції. Тут запроваджено державні субсидії видавництвам: кредити з позичкового фонду, знижки за спільну реалізацію, дотації і зменшення податку на рекламу для менш конкурентоспроможних газет. Це дало наступний результат: якщо до субсидування у Швеції закрилося 77 газет, то після запровадження субсидій — лише одна».
Насамкінець.
Реформування друкованих ЗМІ потрібне. Але:
1) виступати чи не виступати засновником (співзасновником) друкованих ЗМІ для державних і комунальних органів влади повинно бути правом, а не обов’язком;
2) журналіст, журналістський колектив мають добровільно вирішувати, відокремлюватися від засновників (співзасновників) в особі державних і комунальних органів влади чи ні;
3) підтримка реформованих видань має бути суттєва, конкретна.