Солдат Збройних Сил України Анастасія — метеоспостерігач військового аеродрому «Краматорськ». Тендітна молода дівчина невеликого зросту, з гарною зовнішністю та рішучістю у погляді. Як справжній український солдат, вона сповнена патріотизму і любові до рідної землі та готова захищати Україну до останньої краплі крові.

Свою кар’єру військовослужбовця розпочала 12 травня, коли присягнула на вірність українському народу. До цього — півтора місяця нелегких випробувань курсом молодого бійця та опанування професії синоптика. Родом дівчина із Краматорська, де і проживає нині разом з родиною.
— Як сталося, що ти стала військовослужбовцем Збройних Сил України? Можливо, це була мрія дитинства?
— Не зовсім. Коли я була ще юною 17-річної дівчиною, хотіла стати журналістом. Після школи поїхала навчатися до Києва. Вступила до університету «Україна» на фах «журналіст-редактор». Але, як виявилося, це рішення було не зовсім правильним. Залишитися у Києві на маленьку зарплату журналіста-початківця я не могла собі дозволити. У Краматорську ситуація зі ЗМІ дуже складна. Маленьке місто, мало друкованих видань, одне слово — не знайшлося місця. Довелося змінювати професію. Пішла в торгівлю.
Після визволення міста від бойовиків я почувалася в боргу перед українськими воїнами. Щоб якось віддячити і підтримати наших захисників, почала допомагати волонтерам. Купувала форму, спорядження, продукти, побутові засоби і передавала знайомим волонтерам.
А якось, ховаючись від чергових обстрілів, для себе чітко вирішила: я більше не сидітиму безпорадно в бомбосховищі. Я захищатиму Батьківщину з автоматом у руках.
— Насте, ти місцева, все життя прожила у Краматорську, ходила цими вулицями, спілкувалася з людьми і можеш як ніхто інший розповісти, з чого розпочалася ця хвиля сепаратизму півтора року тому.
— Ну, варто почати розповідь не від подій, що сталися півтора року тому. Все почалося літ шість-сім тому. Саме відтоді, зокрема в Краматорську, існувала організація «Народноє ополчєніє Донбасса». Відповідно, ця хвиля сепаратизму, про яку ти говориш, не здійнялася раптово. Ці події планувалися і готувалися багато років. А загострення діяльності сепаратистів почалося з Майдану. У той час, коли люди гинули на Майдані, обстоюючи своє право на нормальне європейське майбутнє, тут, у Краматорську, невеличка групка людей, майже триста чоловік, влаштовували проросійські мітинги, вигукували сепаратистські гасла, просили Путіна ввести війська.
— А ці триста екстремістів були з місцевих чи гастролери з Росії?
— Люди місцеві, а от організатори, координатори, ідейні натхненники і, звичайно, фінансування були з Росії.
— Як вдалося жменьці неадекватних людей нав’язати свої правила гри, захопити та контролювати місто стільки часу? Що в цей час робила проукраїнська частина населення?
— На той час проукраїнсько налаштованою була десь половина населення міста. Значна частина активно займалася громадською діяльністю, політикою... Чому нічого не вдіяли? Мабуть, ми не сприйняли це всерйоз.
— Коли місто повністю перейшло під контроль сепаратистів?
— 12 квітня у Краматорськ зайшли підрозділи російських найманців і захопили місто. Над міськрадою повісили прапор з двоголовою дохлою куркою-мутантом, і з цього часу довгі три місяці мешканці жили в полоні, як заручники, без жодних прав, перспектив, у постійному страху. Виходячи з домівок по продукти чи в аптеку, дівчата одягалися у закритий одяг, незважаючи на літню спеку. І молилися, щоб тільки на них не звернув увагу якийсь п’яний чеченець чи так званий ополченець. Хлопці і чоловіки теж намагалися не потрапляти на очі загарбникам — примусово «мобілізували» або змушували працювати, рити окопи. Потім бої, обстріли, ночі та дні в бомбосховищі. Було дуже страшно і моторошно. Не полишало відчуття, що ось-ось прилетить... Але потім звикла. Люди до всього звикають.
— Чи протидіяли якось місцеві чоловіки загарбникам?
— У фізичному плані — ні. А як протидіяти озброєним людям? Ідеологічно — частково. Тобто жителям Краматорська, які слухали цю російську пропаганду, пояснювали, що це все обман і нічого доброго північна сусідка принести на нашу землю не може. Адже Росія — тюрма народів. З бойовиками розмовляти не було жодного сенсу — одразу забирали, саджали в підвал. А там катували або могли просто вбити як ворога народу. Та і що можна пояснити п’яницям і наркоманам?
Єдиним, чим могли протидіяти, — передавали інформацію про дислокацію, пересування, кількість та озброєння бойовиків. А ще — йшли в лави Збройних Сил України чи добровольчих батальйонів. Оскільки стан ЗС України тоді був далеко не найкращий, наші чоловіки активно записувалися у добровольці.
— Як визволяли Краматорськ?
— Наша армія тоді проводила успішну визвольну операцію. Екстремісти зазнавали серйозних втрат і відступали по всіх фронтах. Ми чули обстріли, чули, що йдуть бої, лунають якісь команди... Коли орки зрозуміли, що їм не втримати місто, вирішили відступити. Деяка частина бойовиків залишилася прикривати відхід. Основні сили зібралися в колону і втекли з міста. Це було п’ятого липня близько другої дня. Один із найщасливіших моментів мого життя. До речі, формували колону бойовики під моїми вікнами. Я бачила зблизька і БМП-1 з написом «На Київ», і ПЗРК «Ігла», КамАЗи і багато іншої техніки...
— Чи змінилося ставлення краматорчан до України, Росії, сепаратистів, бойовиків, до війни у нашій державі?
— Звичайно, змінилося. Патріотично налаштованих громадян стало в рази більше, і вони не соромляться висловлювати свою позицію. Стали більш активними. Сіра маса, так зване болото, після пережитого нарешті визначилася, і визначилася на користь України. Але й багато сепаратистів залишилися при своєму. Вата в головах заважає їм думати і тверезо оцінювати обставини. Але вони зараз тихенькі, смиренні, всі попідгортали хвости.
— Зараз у всій Україні активно розвивається громадянське суспільство. Люди хочуть контролювати владу, впливати на ухвалення рішень, борються з корупцією та бюрократизмом чиновників. Як з цим у Краматорську?
— Ну, після Майдану вся країна змінилася. Краматорськ не виняток. Люди, які захотіли прокинутися, прокинулись і взяли майбутнє у свої руки. У нас також є різні громадські організації, активісти, які займаються благоустроєм міста, очищенням влади, боротьбою з корупцією. Наприклад, діє спілка адвокатів, котрі надають юридичну допомогу соціально незахищеному населенню, впливають на дотримання законності у процесах, пов’язаних з життєдіяльністю міста. Є спілка підприємців, яка робить свій внесок у відновлення міста. Є патріотичні організації. Громадяни активно протестують, коли людина з сепаратистськими поглядами намагається пролізти у владу чи повернутися на раніше обійману посаду.
— Панує думка, що війна — нежіноча справа. Як ти ставишся до цього?
— Коли в дім приходить війна, а ворог зазіхає на саме існування твоєї Батьківщини — не важливо, чоловік ти чи жінка. Якщо можеш тримати зброю в руках — треба йти і захищати свою країну, рідних, близьких, знайомих. Не можеш воювати — допомагай у тилу. Всі разом ми обов’язково переможемо. Наш народ — міцний горішок. Так просто нас не роздушити.