«Жива» глина промовляє крізь віки

Василь НЕЇЖМАК.

8 липня 2015 1194

В Опішні на Полтавщині відбувся четвертий Національний фестиваль гончарства. Він став апофеозом іще масштабнішого тамтешнього дійства — сьомого Тижня гончарного здвиження, що завершився минулої неділі.

Поєднали століття і традиції

Тож фестивалю передувало буйноквіття заходів, кожен з яких став помітною подією не тільки на «цеховому» небосхилі майстрів древнього ремесла. Чого варте лише відкриття пам’ятника-погруддя творцеві нашого національного стилю Василеві Кричевському. Його образ, також із глини, виплекав опішнянський гончар і художник Юрій Пошивайло. До того ж видатний митець і педагог повернувся саме до «своєї» господи.
Тут, на подвір’ї знаменитого будинку Кричевського-Лебіщака, відбудованого фактично з руїни, він опинився в добірному товаристві сучасників і однодумців кінця ХІХ — початку ХХ століть (останні дивляться на нього з меморіальних дощок на Стіні гончарної слави України). І водночас серед виставлених просто під відкритим небом модернових творінь сучасних керамістів — продовжувачів справи корифеїв.
Не менш вдалим поєднанням віків і традицій стала презентована також напередодні фестивалю виставка художньої кераміки «ПАРАдокс», яку демонструватимуть у Центрі розвитку духовної культури до 30 жовтня. Формально вона змінила традиційні щорічні експозиції конкурсних «КерамПІКів», які організатори вирішили не продовжувати. А за сутністю стала ще одним кроком до осягнення глибин «глиняного» дивотворення.
— Спочатку народилася ідея просто показати людям «двійнят» із нашої фондової колекції, — розповідає науковий співробітник Музею-заповідника українського гончарства, куратор виставки Світлана Конюшенко. — Тобто парну, здвоєну кераміку на кшталт з’єднаних між собою глиняних горщиків для борщу та каші, які раніше виносили трударям-хліборобам у поле. Потім вирішили доповнити такі експонати роботами сучасних майстрів академічної та народної кераміки. Саме тими, які відображають парність, гармонію співіснування двох людських індивідуальностей. Або двоїстість предметів, подій, явищ.
На згадане «тематичне» запрошення відгукнулися понад двадцять керамістів, а загалом у двох залах представлено більш як 300 робіт. Вийшло справді оригінально й дуже цікаво. До того ж не-звичний позаконкурсний формат виставки дав змогу Опішні відкрити нових для себе митців, які раніше не наважувалися надсилати або привозити сюди свої твори. Чи не найяскравішим таким відкриттям стали витончені «парні» композиції зрілого майстра з Тернополя Євгена Овчарика.

Толока, на якій плекають сад нетанучих скульптур

Цьогоріч у столиці вітчизняного гончарства не влаштовували і традиційного «ІнтерСимпозіуму» для професіоналів. Натомість започаткували не менш захоплюючий проект — «КерамоТолоку». Відгукнувшись на пропозиції знаного українського художника-кераміста Гії Міміношвілі, його колеги почали «заселяти» своїми роботами ще один оглядовий майданчик на території музею-заповідника. Із неповторними витворами їхніх рук це надзвичайно мальовниче місце набуває просто фантастичного вигляду...
Водночас традиції представлення персональних виставок вирішили не порушувати. Тепер у згаданому Центрі виріс футуристичний «Той сад, що в мені», виплеканий знаною мисткинею з міста Полонного на Хмельниччині Лесею Падун. Зрештою, прикрасити свій сад, оселю, дім чи квартиру міг кожен. Варто було лише придбати бодай одну річ на мистецькому ярмарку, що вирував під час Національного фестивалю гончарства. Серед розмаїття виробів майстрів писанкарства, різьбярства, петриківського розпису, вишивання і ткацтва, витинанки, лозо- та соломоплетіння, карбування і чеканки очі розбігалися.
Та все-таки головними героями свого «іменного» свята залишалися підкорювачі «живої» глини. І не лише завдяки традиційним майстер-класам, до яких особливо охоче долучалися діти. У перервах між своєрідними бенефісами за гончарним кругом, які влаштовував разом із сином, відомий місцевий майстер, переможець багатьох конкурсів Олександр Шкурпела «чергував» біля намету зі своїми виробами. Серед них — як ужиткові речі, так і справжні мистецькі шедеври.
— На всю ту красу люди тільки дивляться чи й купують її?
— Ви знаєте, купують, — відповідає пан Олександр. — Хоча мої вироби розраховані, як то кажуть, на любителя. Приємно, що останнім часом таких «любителів», шанувальників кераміки, здатних відрізнити справді вартісну річ від підробки, стає дедалі більше. Насамперед завдяки таким фестивалям, як у нас в Опішні. А на такі, як, скажімо, Сорочинський ярмарок, де вартість одного квадратного метра торговельної площі для народних майстрів довели вже до 1700 гривень, я взагалі не їжджу.

Горно кузні «У Петра» залишається гарячим

За популярністю з гончарями на «їхньому» фестивалі могли посперечатися хіба що ковалі, які вкотре з’їхалися до Опішні на своє творче змагання під назвою «ВакулаФест». Гран-прі у ньому журі присудило молодому, але досить відомому майстру з Полтави Владиславу Вишневецькому. А пересічних відвідувачів найбільше приваблювала своєрідна «філія» розташованої в селі Трудолюб Миргородського району кузні «У Петра».
От тільки далеко не всі з них знали про те, що її фундатор, легендарна для вітчизняного ковальства особистість Петро Федоряка героїчно загинув улітку минулого року поблизу міста Шахтарська на Донеччині, захищаючи Україну від терористів і загарбників у складі бригади десантників. Справу свого вчителя, товариша, побратима в його кузні продовжують п’ятеро трудолюбівських ковалів віком від 22 до 48 років. Прапор і герб села в Опішню привезли двоє з них — Станіслав Красюк і Роман Марюта. «Поки ми живі, діло, яке починав Петро, не вмре, — кажуть чоловіки. — А сюди приїхали насамперед для того, щоб зацікавити ковальством нашу молодь».
Її серед відвідувачів фестивалю було чимало. Як і людей старшого віку, котрі прийшли на «ярмарковий» майдан перед Центром розвитку духовної культури разом із дітьми, онуками, правнуками.
Найчастіше неформальні зустрічі поколінь відбувалися біля головної сцени фестивалю, де свою майстерність демонстрували воістину народні співаки, музики і танцюристи від кількох років до тих, кому далеко за 70...
Та все-таки найбільший ажіотаж серед глядачів, як і завжди, викликав конкурс гончарського бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. М’яко кажучи, відкритих дівочих тіл зі справді яскравими малюнками на них було доволі. А от минулорічної відвертої вульгарщини, на яку звертала увагу наша газета, організаторам вдалося уникнути.

Хто додав ложку дьогтю у горщик фестивального «меду»?

Хоча без ложки дьогтю в наповненому по вінця фестивальному горщику не обійшлося. Надто з огляду на те, що на фестиваль, і не тільки, до Опішні приїздять передовсім за національним колоритом, духом «найукраїнішої України». Його плекають працівники музею-заповідника, структурних підрозділів цієї унікальної скарбниці минувшини і сьогодення, колегіуму мистецтв. Тож дух цей живе тут не тільки у горщиках і глечиках, але... Цього разу під час фестивалю одразу за будівлею Центру розвитку духовної культури, де починалася «відпочинково-їстівна» зона, питомо українським духом, як то кажуть, і не пахло...
Його просто «забивала» найгучніша російська попса, що линула із встановленого біля ставка потужного динаміка. Як з’ясувалося, такий «музон» притарабанили сюди приватні аніматори з Полтави. За словами останніх, організатори фесту запросили їх, щоб розважити... дітей. Але ж, даруйте, музика, пісні лунають більш ніж дорослі й винятково російськомовні! Хоча діти, їхні батьки й дідусі-бабусі приїхали на фестиваль УКРАЇНСЬКИХ гончарів. Невже у «розважальників» із Полтави немає української музики?
«Та є, — відповідає молодий «дискжокей», — але ми про це якось не подумали». І погоджується, так би мовити, на замовлення поставити «наші» записи із флешки, яку йому близько 14-ї години передали троє земляків-полтавців у вишиванках. Вони також уголос обурювалися чужоземним музично-пісенним наповненням рідного свята. Трохи заспокоїлися, коли вже зі своєї флешки почули «Засвистали козаченьки» та пісні Марії Бурмаки...
Однак така «милість» з боку аніматорів тривала недовго. Повернувшись туди десь через годину, автор цих рядків знову почув ревище чужоземної музики, під яку біля ставка танцювали з десяток малюків. При цьому декольтована жінка у синій вечірній сукні через мікрофон підбадьорювала хлопчиків і дівчаток вигуками «Маладєц, Ванєчка! Вот умніца! Ми будєм звєздой!» та іншими подібними «перлами». Більшого абсурду, здається, важко навіть уявити...
Тож у пошуку партнерів для влаштування всіх без винятку розваг організатори фестивалю надалі, вочевидь, мають бути набагато перебірливіші. Щоб недолугість таких «гастролерів» не пере-
креслювала ні фестивальних вечірніх етнодискотек, ні патріотичних флешмобів, ні, власне, наснаженого любов’ю до рідної країни гончарного здвиження в Опішні, що відлунює повсюдно.

Полтавська область.