Сергій Тітаренко (на знімку) родом зі Сумщини, навчався в Харківському військовому училищі, останні 10 років живе на Львівщині. Він перший військовий в родині — здійснив свою дитячу мрію літати.

Той бій майор Тітаренко пам’ятає до дрібниць. «4 червня 2014-го ми пробивали дорогу 25-й десантній бригаді. Ворог затискав їх у кільце, треба було хлопцям допомогти. Допомогли... Потім ті ж десантники з «двадцятьп’ятки» мене й витягували. Усе дуже добре пам’ятаю. Перший борт відстрілявся, дивлюся, по ньому ракета пішла, поцілила у випущені пастки, і машина зникла за лісом. Нам у цей момент треба було стріляти, ми відстрілялися — повертаю голову, а по нас — ракета. Вибухнуло раз, потім рвонув двигун, після вибухнуло втретє, коли ми впали. Мене зламало пополовині, і вибратися я вже не міг. Вертоліт горів. Командир Валентин Цигульський відтягнув мене метрів на 15. Коли він мене волік, я бачив, як у нього на руці шкіра горіла... Зателефонували рятувальному екіпажу. Вони кричать: «Дай координати!» А командир їм: «Які координати?! Злетиш і побачиш — тут факел видно кілометрів за 20. Доки чекали на борт, приїхали десантники. Чуємо, БТР їде, а свої чи чужі — хто зна. Страшно, звичайно. Я лежав у кущах. Вони від мене метри за три зупинилися. Побачив, як підбігли, із жовтими пов’язками на рукавах. Свої. Потім прилетів рятувальний вертоліт, завантажили мене. Після забрали другий екіпаж, який вимушено сів. Два борти тоді збили. Один відновили. А від нашого залишилася тільки гармата і шматок хвоста — все згоріло. Та й не дивно — він тричі вибухав й зі ста метрів гепнувся», — розповідає Сергій.
У чоловіка було зламано кілька хребців. Лікарі сказали, що в Україні таке не оперують. Через волонтерів знайшли клініку в Німеччині, яка бралася за операцію, почали збирати гроші. «Один благодійник дав 35 тисяч євро на операцію, — розповідає Сергій. — Досі не знаю, хто це, але щиро йому вдячний. Решту 20 тисяч євро зібрали родичі й незнайомі доброчинці. Були такі зворушливі випадки. На День Незалежності прийшов дідусь — такий старенький, далеко за 80. Приніс листівочку і 65 гривень... Золоті в нас люди».
У Німеччині теж знайшлися золоті люди — українці, які допомагали родині Тітаренків. «Після операції був потрібен візок, на який у нас уже не вистачало грошей. Коштував він 3,3 тисячі євро. Його купила українська сім’я в Німеччині. Ці люди також допомагали нам з юридичними питаннями, бо ж знаєте: кому війна — кому мати рідна», — каже Сергій.

«Дружині казали, що вона божевільна, бо хоче поставити мене на ноги»

У німецькій лікарні Сергій вишивав — це було корисно для розвитку дрібної моторики. Ще в дитинстві навчився біля бабусь і тіток. Навіть в Африці сідав вишивати, щоб зняти стрес. Синові вишив сорочку, друзям дарував роботи. От і своїй Наталці вишивав сукню, та трохи не встиг... Упродовж року вона майже не відходила від нього, прикутого спочатку до ліжка, потім — до інвалідного візка. Він вижив, хоч кілька разів життя було на волосині, а от Наталі не стало. «Може, якби зі мною не сталося цього, то ми б швидше помітили хворобу, звернулися до лікарів і врятували її, — картає себе чоловік. — Але вже нічого не зміниш. Тепер треба закінчити її справу. Вона мріяла поставити мене на ноги. Один лікар якось сказав, що їй треба до божевільні, якщо вона думає, що я буду ходити. А вона вірила. До останнього», — розповідає Сергій.
Сергій Тітаренко зараз вчиться сам розбиратися зі справами. Він хоче нарешті вирішити всі питання із отриманням квартири — Міністерство оборони пообіцяло йому помешкання, однак через бюрократичну тяганину він не може отримати ордер. Чоловік прагне сам піклуватися про дітей, які тепер без мами. Однак для цього йому треба стати на ноги.
«Мене ще зарано списувати з рахунків. Лікарі кажуть, що є спеціалісти, які можуть поставити мене на ноги, зокрема в США. Кажуть, час лікує, але не в моєму випадку. Що далі відкладати, то менше шансів на одужання», — розповідає Сергій.

P. S. Номер рахунку в «ПриватБанку» 
4731 2171 0494 7732 на ім’я Сергія Тітаренка.

Львівська область.

Фото автора.