Щиросердна сповідь донецького журналіста про «свободу слова» на землях, де запанував «русский мир»
«Влада» самопроголошеної «ДНР» не втомлюється патякати про якусь там незалежну журналістику, що просто розквітає під дулами автоматів та на «підгодівлі» кашею на воді з чергової партії гуманітарної допомоги. Але чомусь на сході припинили виходити найбільш тиражні та улюблені донетчанами видання — навіть з числа тих, що не спеціалізувалися на висвітленні політичних подій. І відновлювати вихід у Донецьку, поки у рідному місті господарюють «демократи» з автоматами, їх редакційні колективи не збираються. Чому саме, «Голосу України» розповів один з журналістів колись суперпопулярної газети «Вечерний Донецк». Через сімейні обставини наш співрозмовник вимушений залишатися на тимчасово окупованій території, тому просив не називати його прізвища.
«Газети не читали, але зараз розстріляємо»
— Газета «Вечерний Донецк» існувала з липня 1973-го, і завжди її гаслом було: «Пишемо про те, що спостерігаємо, чого не спостерігаємо — про те не пишемо». Такий підхід, либонь, подобався читачам, бо у роки української незалежності її тираж сягнув 325 тисяч екземплярів. По суті, видання передплачувала або купувала кожна родина у шахтарській столиці. І завдяки цьому газета існувала, ні в кого не прохаючи грошей. Тридцять наших співробітників займали десятий та частину одинадцятого поверху будівлі видавничого комплексу на Київському проспекті і спокійно працювали, аж доки 2 червня 2014-го до нас не завітало два десятки зарізяк із пістолетами та автоматами під орудою якогось Мансура. Розмахуючи зброєю, вони побігли по кабінетах із криками: «Руки на стіл! По телефону не розмовляти! Мобілки давайте сюди!»
Журналісти спитали: «Що в наших публікаціях вас не влаштувало?» Почули репліку: «Ми вашої газети не читали, але зараз заарештуємо і відвеземо на розстріл чи повісимо». Можете собі уявити, як відреагували на ці слова жіночки, які складали дві третини редакційного колективу. Частину наших людей, а заразом і працівників інших видань, справді запхали до автобусу і кудись повезли. Дорогою новітні «цензори» пропонували: «Мансур, нащо їх далеко везти і бензин палити — кінчимо просто тут на місці, і по всьому». Та відвезли не на розстріл, а на бесіду до такого собі Річарда — помічника скандально відомого «народного губернатора» Павла Губарєва. Той звинуватив усіх привезених гамузом у «нелюбові до «ДНР» і почав умовляти співпрацювати із сепаратистами. «Виховував» чотири години поспіль, а зрештою став вимагати, щоб ми акредитувалися при прес-центрі «ДНР». Та от біда: для акредитації потрібні були паспорти, а їх у нас «мансурівці» повідбирали. Тож зрештою відпустили по домівках, але все стало зрозуміло остаточно: редакція негайно пішла у відпустку. Працівники, хто встиг, винесли особисті речі та частину ноутбуків зі службовою інформацією. Три стаціонарні комп’ютери у нас забрали під час «обшуку» і так і не повернули, інші просто порозбивали. Вкрали холодильник і телевізор.
З видавництва працював гранатомет
Далі на нашому одинадцятому поверсі видавничого комплексу поселилися якісь «ополченці» з гранатометом та великокаліберним кулеметом. Познімали з кабінетів двері та влаштували з них собі лежанки. Щодня протягом трьох місяців гатили з тих стволів по донецькому аеропорту, а з летовища відповідали. У саму будівлю не поцілили, але чимало мін та снарядів лягало просто під стінами. Повибивало вікна, на даху попадали всі антени. Пошкодило покрівлю, і через діри вода почала затікати до приміщення редакційного архіву. На додачу ці кулеметники та гранатометники всю зиму грілися електрикою за наш рахунок, нас же не спитавши. В результаті напалили її на 22 тисячі гривень, і ніхто ці гроші редакції повертати не збирається, наче так і треба.
Працювати ніякої змоги не було, тож десь третина журналістів переїхала до Києва, ще троє перебралися до родичів у Крим чи в Росію. А інші працюють у Донецьку. Тільки не за фахом, а просто на роздачі гуманітарної допомоги за пайку. Двадцять виходів на роботу — маєш чотирнадцять кілограмів різноманітних круп, півлітра соняшникової олії та дві банки тушонки і стільки само банок паштету. В принципі, одній людині цього досить, щоб місяць сяк-так перебитися. Але дітей на таку подачку вже не прогодуєш.
Сьогодні улюблена донетчанами «Вечерка» існує тільки у вигляді сайту в Інтернеті. Причому робота над ним триває у тій частині України, де є законна влада, а не там, де свої «закони» диктують озброєні покидьки. Видавати в Донецьку газету, не зареєстровану в самопроголошеній «ДНР», навіть без політики, сьогодні означає, що до редакції будь-якої миті можуть завітати хлопці з автоматами. І в кращому випадку ти опинишся у якомусь підвалі, нашвидкуруч переобладнаному під тюрму.
Записав Сергій ЯНОВСЬКИЙ.
