Журналіст і письменник Микола Махінчук випустив новий роман «Твердь землі» (Київ, Міжнародний доброчинний фонд «Українська хата», 2015).
Усі знають цю приказку, рідну нашому менталітетові: «У сусіда хата горить, дрібниця — а приємно!» А тепер уявіть собі роман, який починається саме з того, що у сусіда горить хата, а точніше дача. Це тим приємніше, що той сусід — не абихто, а директор ринку Хапляк, колишній комсюк, а нині володар новенького «Лексуса», і ділянка у нього — 15 соток, а не той клаптик, що у більшості людей. Читати це буде ще приємніше, коли ви дізнаєтеся, що дача Хапляка не застрахована!
Взагалі, роман написано з позиції дачників, що живуть на шести сотках. Автор роману — на їхньому боці. Книга відкривається авторським епіграфом, де сказано, що дачник — то щасливий стан душі. Справді, це не гріх, зрештою, навіть Тарас Шевченко мріяв про дачу над Дніпром. Інша річ, на що цю мрію перетворили наші сучасники Хапляки, а над Дніпром — особливо, тепер прості смертні туди не доступляться. От і приємно, коли воно іноді горить. Між іншим, автор це подає як Божу кару — дача Хапляка загорілася від блискавки небесної.
І це не остання пожежа в романі, бо один з його персонажів, Мирончик, служить у частині МНС і часто змушений щось гасити. Він, слід сказати, також дачник (шість соток, у нього там грядочка часнику). Завершується роман так само, як і починається, ще однією епохальною пожежею — горять повстанські шини на вулиці Грушевського, і наш вогнеборець Мирончик теж там, але вже не для того, щоб гасити, а зовсім навпаки. Тут знову мимоволі згадується Шевченко, але не дачник, а пророк, з його візією того, «як Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні, її, окраденую, збудять». У романі Махінчука в цьому огні метушаться всі — і ті, хто крав, і ті, кого окрадено. Здавалось би, у всіх була одна мрія. Але, виявляється, дуже легко ту всеукраїнську мрію споганити, бо надто старанне примноження матеріального «добра» веде до зла.
І ще напрошується один висновок з прочитаного: всі ми, прагнучи до мрії, образно кажучи, не застраховані від пожежі. Ні ті, у кого гектари землі і зв’язки «у верхах», ні ті, у кого шість соток і жодних заступників, окрім небесних. Чому так? Бо, висловлюючись канцелярською мовою, «одержати в користування землю» — ще далеко не все. На тій землі ще треба побудувати державу. Саме ця думка прихована й у назві — «Твердь землі». Втім, простіше про це сказано в анотації до книги: «герої роману — міські люди в літах, які мріють хоч на схилі віку, у власній хатинці, що зветься дачею, на шести сотках наділеної їм землі відчути її твердь і створити затишок... Та врешті-решт пересвідчуються, що таке щастя неможливе без права на власну гідність на цій землі. Тож їхні серця вирушають за тим на Майдан».
