Останніми днями ми стали свідками бурхливої істерії, здійнятої деякими політиками-«реформаторами», а також «експертами» та «інтелектуалами» навколо спроби парламенту, нехай і не зовсім вдалої, вирішити давно назрілу проблему безнадійних валютних кредитів, що вже тривалий час руйнують долі десятків тисяч наших громадян. Новітні «антипопулісти» змагаються у навішуванні найдошкульніших ярликів, називаючи цю законодавчу спробу розділити відповідальність між державою, банками і позичальниками, зокрема, «виплодком популістичного пекла», «грою на сподіваннях плебсу» чи реаліза-цією «шариковського принципу».

Тож пропоную всім ще раз розібратися по суті, як виникла ця проблема та хто і яку відповідальність несе за неї. Розібратися фахово, з фактами та цифрами.
Нагадаю, що безпрецедентний вибух валютного кредитування населення відбувся у 2005—2008 роках, коли влада (!) — керівництво держави та НБУ — прийняла рішення про повну лібералізацію валютного кредитування, зокрема зняла всі обмеження на валютні позики населенню. У відповідь опонентам, які попереджали про ризики та небезпеки, заявлялося, зокрема, що дешеві іноземні фінансові ресурси здешевлять кредитні ресурси для реального сектору економіки та залучать прямі іноземні інвестиції в пріоритетні галузі.
Практика спростувала цей міф і виявила величезні недоліки нерозсудливої і необмеженої лібералізації валютного кредитування. Банки скористалися нагодою для залучення десятків мільярдів доларів дешевих кредитів за кордоном з метою отримати швидкі надприбутки в Україні через вибухову експансію споживчого та іпотечного кредитування населення в іноземній валюті та спекулятивний розігрів ринків нерухомості та землі.
Освіжу пам’ять тим, хто забув, який це мало вигляд у цифрах (на кінець 2008 року порівняно з кінцем 2004-го):
— залучення комерційними банками протягом чотирьох років майже $40 млрд. закордонних кредитів та зростання зовнішньої заборгованості банків у 15 разів;
— зростання у 12 разів за чотири роки обсягу валютних кредитів, виданих в Україні;
— зростання за чотири роки кредитів населенню у 20 разів — із 13,5 млрд. грн. до 265 млрд. грн. (у всіх валютах);
— створення цінових «бульбашок» на ринку нерухомості та землі — стрімке зростання цін (на квартири, будинки, землю) за чотири роки майже на 500 відсотків;
— доларизація системи кредитування: приміром, майже 80 відсотків іпотечних кредитів були номіновані в іноземній валюті.
Усе це також супроводжувалося фактичною підміною розважливого банківського бізнесу безрозсудною маркетинговою стратегією максимального «розширення продажів» — ризикованим курсом банків на розширення банківської мережі та формуванням величезних споживчих й іпотечних кредитних портфелів без належної оцінки ризиків.
Може, хтось забув, як банки у 2005—2008 роках «впарювали» населенню легкодоступні валютні кредити, конкуруючи один з одним за «клієнта» та створюючи видимість легкого підвищення рівня життя в борг?
Недаремно ключовим фактором економічного зростання у 2005—2008 роках стало не виробництво, а сфера споживання — споживання в борг, у тому числі бум у будівництві і торгівлі.
Тут варто згадати і про «внесок» іноземних банків, які наввипередки кинулися входити на український ринок, купуючи за позахмарними цінами українські банки та накачуючи своїх нових «доньок» в Україні валютою (їх кількість за чотири роки зросла з 7 до 20, а частка у банківському капіталі — в чотири рази майже до 40 відсотків). Очевидно, поспішаючи урвати свій шматок пирога на «перспективному» банківському ринку України.
Водночас ринок банківських послуг був вочевидь неготовий до валютно-кредитної вакханалії 2005—2008 років. Масовий клієнт — громадянин — не мав досвіду і не знав відповідних банківських продуктів, тим паче пов’язаних із ними ризиків, і був заскочений зненацька такими «щедрими пропозиціями». Багатьом громадянам важко було утриматися від спокус. Тим паче влада, передусім НБУ, роками всіляко запевняла населення в стабільності національних грошей і обмінного курсу та навіть посилила гривню влітку 2008-го, незадовго перед обвалом.
Тож законодавча заборона кредитування населення у валюті, введена державою у 2009 році, була вкрай запізнілою. Через стрімку 60-відсоткову девальвацію гривні наприкінці 2008-го здорожчання вартості виданих валютних кредитів (курсова різниця) становило 180 млрд. грн., або майже 20 відсотків ВВП України у 2009-му. (Для порівняння: зведені доходи держбюджету у 2009 році — 273 млрд. грн.)
Треба також чесно сказати, що помилковий менеджмент валютних ризиків з боку банків — масштабна видача валютних кредитів населенню — відображав безвідповідальне і навіть злочинне намагання банків уникнути валютних ризиків, переклавши їх на позичальника (тим самим сподівалися позбутися цих ризиків).
Тож раджу нашим «антипопулістам» ретельно вивчати «матчастину».
Чи винні громадяни-позичальники у своїх проблемах? Безумовно, так. Так само, як і держава та банки.
Солідарна відповідальність усіх трьох сторін-держави (як законодавця і регулятора), банків (як суб’єктів ризикової бізнес-діяльності) та позичальників (як відповідальних за свої дії громадян) — єдина чесна, справедлива і раціональна позиція. А про існування ще й людської совісті та співчуття новітні «борці з популізмом», мабуть, і не згадують.
P.S. До речі, серед авторів законопроекту 1558-1, за який фракція Радикальної партії голосувала майже в повному складі, членів нашої фракції немає. Якщо цей закон буде владою, зрештою, завалено, фракція РПЛ внесе свій конструктивний і реалістичний законопроект. Адже проблема нікуди не дінеться. І вона вимагає вирішення!

Олег ЛЯШКО, лідер фракції Радикальної партії.