Нещодавньою постановою Кабінету Міністрів волонтерів зобов’язали всі зібрані ними на потреби АТО кошти віддавати в Міністерство оборони. Урядовці зазначають, що у такий спосіб хочуть покінчити з корупцією та шахраями, які «працюють» під виглядом волонтерів. Утім, справжні добровільні помічники наших військових, навпаки, вбачають у таких діях корупційний слід, а ще — намагання позбутися добровольців, які фактично існують лише на пожертви небайдужих.
Згідно з «Порядком здійснення публічного збору благодійних пожертв для забезпечення бойової, мобілізаційної готовності, боєздатності і функціонування Збройних Сил України» волонтери можуть збирати кошти для армії лише від імені благодійних організацій або ж від імені та на користь Міноборони. Також збирати гроші уповноважені посадові особи МО із залученням ЗМІ. При собі волонтери повинні мати ноторіально засвідчену довіреність від благодійної організації або укладений з нею договір. Усі добровільні помічники мають перераховувати зібрані кошти на спеціальні рахунки Міноборони. Один із них — на матеріально-технічне забезпечення, інший — для медичного.
Проте у волонтерів одразу постають запитання: чи не станеться з цими грошима те саме, що і з коштами, які надіслали громадяни України на потреби війська з допомогою СМС. Адже доля їх нині невідома. Є застереження і стосовно оперативності такої допомоги.
— Тоді Міноборони так і не прозвітувало, на що пішли кошти, хоча йшлося про досить велику суму в понад 150 мільйонів, — каже волонтер Леся Борсук. — Тому є дуже великі сумніви щодо прозорості роботи військового відомства. Ще треба додати такий момент, як затягування процесу, а отже, це вже зовсім не оперативна допомога, як це здійснюємо ми, швидко реагуючи на найнагальніші потреби воїнів. До того ж, якщо всі кошти акумулюватиме Міністерство оборони, то, відповідно, і йтимуть вони на підтримання Збройних Сил України. А як бути добровольчим загонам, які існують лише на пожертви? Тому складається враження, що наші чиновники хочуть ще і позбутися у такий спосіб неугодних їм добре вмотивованих і патріотично налаштованих хлопців-добровольців.
Та і загалом, кажуть інші добровільні помічники військових, уже щось схоже від уряду виходило, приміром, про реєстрацію волонтерів. Нововведення також не стало реальністю, те саме, очікують, спіткає і нинішню постанову.
— Це мої гроші, гроші моїх друзів, товаришів і знайомих. Так само — це моя машина, тож я сіла і поїхала, — категорична у своїх судженнях Леся Борсук.
Вона також вважає, що керівництво держави до пуття не усвідомлює, що такими діями війну не виграти.
— Ви не уявляєте, як радіють хлопці, коли ми приїздимо. Навіть якби ніхто нічого не привозив, спілкування — це вже великий плюс. Радіють, мов діти. І це зрозуміло: вони там фактично у замкненому середовищі, весь час під обстрілами, незрозуміла і позиція, коли тебе накривають вогнем, а наказ — не відповідати. І коли їх ще й позбавити спілкування, це матиме непередбачувані наслідки.
— А якщо вже зовсім бути категоричною, — зазначає Леся, — то продукти від Міноборони, не кажучи про їхню якість, часто-густо на передову потрапляють із дуже великим запізненням. Особливо, якщо там гаряче. Тоді це справа рук лише волонтерів. А доки вони збирають допомогу, інколи доводиться по кілька днів сидіти на мівіні.
«Ми народна армія України, а не армія бюрократичної системи в державі. Все що ми маємо — це ваша заслуга, мої дорогі друзі волонтери, і тих людей, які жертвують, відривають від себе, щоб у нас було. Низькій уклін. Слава Богу за вас!» — написав на своїй сторінці у Fасebook капелан Микола Ярошенко, який нині перебуває на фронті.
Мої співрозмовники тим часом нагадали ще про одну недавню заборону. Йдеться про користування на передовій мобільними телефонами. З одного боку, каже Микола Ярошенко, це правильне рішення. Адже це наша безпека, а з другого — неможливість зв’язку — це психологічна травма. Тож добре, що в закон внесено поправку — «на розгляд командира підрозділу». Це дає можливість не засвітитися перед ворогом.
Насправді, застерігають психологи, на війні навіть без цих заборон проблем із психологічним здоров’ям серед наших воїнів — задосить. Найперше хлопцям незрозуміла мета. Їх кинули на передову, а воювати не дають, при тому, що ворог на так зване перемир’я не зважає зовсім. Хлопці також чують, з якими бюрократичними перепонами доводиться стикатися їхнім мобілізованим побратимам, а тим паче сім’ям загиблих та поранених. Виходячи з усього цього, практикуючий психолог Юлія Апостолова, яка нині перебуває в батальйоні «Айдар», відзначає досить велику апатію вояків до власного життя. І зв’язок з домівкою, з рідними, особливо дітками, це як ліки, як стимул берегти себе і повернутися живим. А тут усілякі заборони, які фактично є нівелюванням особистості. Щось на зразок людей-гвинтиків.
Що ж стосується псевдоволонтерів, то справжні помічники військових радять краще працювати правоохоронним органам. Нині в час соціальних мереж їх вирахувати дуже просто. Кажуть, було б бажання. До того ж треба створювати прецедент, коли такий псевдоволонтер зазнав би суворого і справедливого покарання. Тоді й іншим би не кортіло легкого хліба. Ну а поки що в Інтернеті можна спокійно віднайти безліч свіжих оголошень про набір волонтерів для збору пожертв, до речі, яким пропонується зарплата. Ось на це, мабуть, і треба спрямувати увагу державним мужам.