Ухвалені 9 квітня 2015 р. Верховною Радою України закони «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і заборону пропаганди їх символіки», «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років», «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939—1945 років» та «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» активізували у суспільстві дискусію про історичну пам’ять населення України. Вони відбуваються на всіх рівнях — в парламенті, на засіданнях районних та сільських рад, у кабінетах чиновників і кухнях «пересічних» громадян. Сплески емоцій спостерігаються на вуличних акціях, під час демонтажу пам’ятників радянського минулого, в обговореннях книг та політичних промов.

Застереження з цього приводу думаючих людей, включно з авторитетними зарубіжними фахівцями, експертами та вченими, залишилися голосом волаючого в пустелі.
Розпочинаючи «перебудову радянського суспільства», Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов навіть не уявляв її можливих наслідків. Для громадськості наприкінці 1980-х рр. був запропонований такий алгоритм — створення і функціонування командно-адміністративної системи в СРСР спричинило виникнення теорії «загострення класової боротьби», «обмеження демократичного потенціалу», створення атмосфери підозрілості, ворожнечі, нетерпимості й як наслідок — культ особи й політичні репресії. Громадян переконували, що дії політичного керівництва, за окремими винятками (розкуркулення, насильницька колективізація й т. ін.), загалом забезпечили економічне зростання, створення значного промислового потенціалу СРСР. Водночас, мовляв, лише Й. Сталін спричинив політичні деформації тодішнього радянського суспільства.
Однак розсекречення архівних матеріалів, реабілітація жертв сталінізму, живі свідки радянського терору, перші наукові розробки щодо політичних репресій подавали зовсім іншу картину радянського буття. Зокрема, в Інституті історії України АН України із 1990 р. розпочалося дослідження наукової теми «Увічнення пам’яті жертв незаконних репресій 30—40-х — початку 50-х років в контексті розробки проблем регіональної історії: на матеріалах України». На основі матеріалів архівних підрозділів колишнього КДБ України колектив авторів під керівництвом академіка Петра Тимофійовича Тронька (сторіччя якого, до речі, ми вшановуємо зараз) видав дві знакові книги «Репресоване краєзнавство: 20—30-ті роки» (К., 1991. — 492 с.) та «Реабілітовані історією» (К.; Полтава, 1992. — 401 с.).
Соціальний запит на розкриття масштабів політичних репресій у суспільстві був настільки значним, що його не могла не врахувати Верховна Рада УРСР, ухваливши 17 квітня 1991 р. Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (до речі, у Росії такий закон був ухвалений лише 18 жовтня 1991 р.).
Верховна Рада визнала факт політичного переслідування із «мотивів політичного, соціального, класового, національного і релігійного характеру», «відмежувалася від терористичних методів керівництва суспільством» й гарантувала «народу України, що подібне ніколи не повториться, що права людини і законність будуть свято додержуватись». Цей закон став важливим кроком у розгортанні процесу становлення незалежності України, продемонструвавши наявність серед українського політикуму сил, здатних відмежуватися від тоталітарного минулого.
Процес реабілітації значно активізував зацікавленість населення не лише у виявленні трагічної долі своїх родичів. Перші опубліковані архівні документи, наукові праці висвітлили первинну статистику жертв, трагедії народу України загалом й окремих родин зокрема. Громадськість дедалі виразніше вимагала створення мартирологу жертв політичних репресій радянської доби.
Українські вчені, архівісти, краєзнавці, громадські діячі активно підтримали ідею створення науково-документального проекту. Тому лист за підписом президента Академії наук України академіка Б. Патона, голови Служби національної безпеки України Є. Марчука та голови Всеукраїнської спілки краєзнавців академіка П. Тронька до Верховної Ради із ініціативою створення мартирологу жертв політичних репресій підтримали народні депутати. У постанові Верховної Ради України від 6 квітня 1992 р. № 2256-XІІ йшлося про підтримку пропозиції АН України, Служби безпеки України, Державного комітету по пресі України, Українського культурно-просвітницького товариства «Меморіал» ім. В. Стуса, Всеукраїнської спілки краєзнавців України щодо підготовки науково-документального видання про жертви репресій в Україні. Кабінету Міністрів України та Академії наук України, Службі безпеки України доручалося вирішити питання наукового, організаційного та матеріально-технічного забезпечення. Вже 11 вересня 1992 р. КМУ ухвалив постанову, яка передбачала комплекс заходів щодо реалізації видання багатотомної науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією», й затвердив її Головну редколегію. Постанова передбачала створення Національного банку даних жертв політичних репресій, видання спеціалізованого журналу «З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ». 9 грудня 1992 р. Президія АН України визнала підготовку багатотомної серії книг «Реабілітовані історією» одним із «пріоритетних напрямів дослідження національної історії».
Наприкінці 1992—1993 рр. були створені обласні та Кримська республіканська редколегії «Реабілітовані історією», сформовані науково-редакційні групи, які розпочали опрацьовувати архівні документи та складати картотеку жертв політичних репресій.
На початковому етапі багатотомна серія книг уявлялася як своєрідне продовження 26-томного видання «Історія міст і сіл України». Редколегії кожного із 25 регіонів, м. Київ і м. Севастополь повинні були підготувати окремий том. Утім, спершу ніхто не уявляв кількості жертв політичних репресій, архівних документів, які потрібно було проаналізувати й оприлюднити.
Працівники обласних науково-редакційних колективів, незважаючи на економічну кризу 1990-х рр., за мінімальну зарплату, а іноді на ентузіазмі писали біограми репресованих, виявляли невідомі документи у архівосховищах. Уже 2002 р. вийшла друком перша книга обласного тому «Реабілітовані історією. Черкаська область».
Сьогодні структура обласного тому включає декілька книг. У першій публікується вступна стаття-дослідження про регіональні особливості функціонування радянського режиму на території області; нариси про забутих та репресованих політиків і державних діячів, представників науки, освіти, культури, робітників, селян дають читачеві можливість уявити масштабність «чистки» радянського суспільства. Розділ «Мовою документів» демонструє методи впровадження терору як засобу державного управління, роботи органів державної безпеки, статистичні дані щодо жертв масових операцій тощо. Архівні документи вдало поєднуються зі спогадами репресованих, їх щоденниковими записами, листами тощо. Наступним розділом є мартиролог репресованих громадян, підготовлений на підставі архівно-кримінальних справ, що зберігалися у державних архівах та архівних підрозділах Служби безпеки України. Також у книгах публікуються світлини репресованих громадян, місць їх поховання, окремі копії документів.
Тривалий час проводився пошук справ на депортованих громадян. Виявилося, що вони перебувають в архівних підрозділах Міністерства внутрішніх справ України. Сьогодні працівники науково-редакційних груп уже опрацювали архівно-кримінальні справи реабілітованих громадян в архівних підрозділах Служби безпеки України. Значний пласт справ на депортованих громадян нині опрацьовують в архівних підрозділах УМВС у Львівській, Миколаївській, Сумській, Чернігівській, Черкаській та інших областях.
Сьогодні вже обліковано понад 720 тис. прізвищ репресованих громадян, побачили світ 100 книг науково-документальної серії «Реабілітовані історією», видано винятково за спонсорські кошти 42 номери наукового журналу «З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ». У мережі Інтернет на сайті Головної редколегії «Реабілітовані історією» (www.reabіt.org.ua) у відкритому доступі функціонує Національний банк жертв політичних репресій радянської доби, викладено електронні версії книг обласних томів, збірників документів та журналу.
Звичайно, видання науково-документальної серії дещо затягнулося у часі. Найлегшим і найоперативнішим був би шлях публікації лише мартирологу та загальноукраїнського аналітичного тому й окремого збірника документів. Але тоді окремі вчені й зацікавлені громадяни витратили б роки на виявлення та вивчення документів щодо регіональної специфіки репресій, визначення національності, віку, освіти репресованих радянської доби.
Працівники обласних науково-редакційних груп, цілеспрямовано досліджуючи архівні фонди, виявляють цікаві документи щодо конкретного механізму реалізації державного терору. Зокрема, вдалося дослідити виконання оперативного наказу НКВС СРСР № 00447 «Про операцію із репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 р. на обласному та районних рівнях. Вважалося, що до політичних репресій були причетні лише співробітники органів державної безпеки. Дослідження низового рівня виявило ще низку учасників, зокрема, окремих голів та секретарів сільрад, котрі видавали «політико-економічні характеристики» на селян. Згодом вони стали доказом причетності тих чи інших осіб до «куркулів» та «антирадянської діяльності».
Працівники районних установ, члени партії, активісти, співробітники міліції брали активну участь в організації депортації українського, польського, німецького, кримськотатарського населення у 1930—1940-х рр. Одні входили до районних комісій з організації виселення, другі були членами загонів, які виселяли із будинків та супроводжували до залізничних станцій завантаження чи перекривали кордон для запобігання втечі до іншої країни.
Чимало цікавих (і водночас жахливих за своєю брутальністю) нюансів було виявлено у реалізації ініційованого М. Хрущовим указу Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 р. «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». Указом передбачалася спрощена процедура виселення за межі України терміном до 8 років колгоспників, які не виконали мінімуму трудоднів, займалися спекуляцією, пияцтвом. Підставою для виселення було рішення загальних зборів колгоспу, що затверджувалося райвиконкомом та облвиконкомом.
Але за фасадом хрущовської «благородної мети» щодо підвищення продуктивності колгоспної праці був черговий голод та небажання селян працювати за «палички». Віковічний досвід штовхав селян на пошук нових джерел для виживання власних родин. У результаті висилали чимало жінок-вдів, що не сподівалися нагодувати своїх дітей на колгоспні трудодні і працювали на присадибній ділянці. Частину вирощеної городини продавали для отримання «живих грошей», а відтак в очах сільських активістів перетворювалися на «спекулянтів». Чоловіків висилали через їх поденну роботу на будівництві чи місцевих підприємствах переробної промисловості, що платили гроші та видавали продовольчий пайок. Але у Чернігівській області одним із мотивів виселення, окрім офіційно визначених в указі, стала робота у місцевій поліції під час нацистської окупації чи належність до родини вже засудженого поліцая тощо. Місцевий партійно-радянський апарат та сільські активісти у різних формах продовжували реалізовувати сталінський принцип «соціальної чистки».
Неоднозначні факти у контексті сучасних подій на сході України було виявлено щодо вивезення населення Західної України, Північної Буковини і Бессарабії на Донбас у 1939—1940 рр. Всього на вугільні шахти прибуло понад 35 тис. представників цих новоприєднаних до СРСР територій. Чимало «західняків» просто із шахт та металургійних підприємств потрапили на фронт у 1941—1942 рр., інші організовували спротив нацистському режиму у тилу ворога під проводом ОУН чи в радянському підпіллі. У 1944—1947 рр. на відновлення промисловості Донецького регіону у «добровільно-примусовому» порядку тільки з Поділля було направлено понад 20 тис. юнаків та дівчат.
Також завдяки комплексному вивченню документів партійних органів та радянських спецслужб вчені довели, що дисидентський рух другої половини 1950—1970-х рр. не обмежувався Західною Україною і мав загальноукраїнський розмах. Дослідники детально вивчали наявність серйозних розбіжностей у думках і поглядах його представників, бачення перспектив подальшого розвитку української нації та народів України і СРСР, прагнення до самоорганізації, розширення впливу на українське суспільство.
Сьогодні сформувався цілий науковий напрям дослідження державного терору радянської доби, де працюють сотні дослідників. Опубліковані у 2007 р. бібліографічні покажчики засвідчили наявність понад 6 тис. праць із тематики політичних репресій (зрозуміло, що сьогодні ці дані дещо застаріли). Одним із чинників такої наукової активності однозначно стало видання науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією».
Але останнім часом Головна та регіональні редколегії змушені були вирішувати чимало нових проблем. Зокрема, нагальним залишається розроблення нового закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Він має розширити категорії репресованих громадян, зокрема, заручників, трудових поселенців, «позбавленців» виборчого права, дітей, які народилися у таборах чи місцях спецпоселення, робітників батальйонів, сформованих із колишніх остарбайтерів і відправлених у примусовому порядку на відбудову підприємств Півночі чи Донбасу.
Наразі не вирішене питання стосовно учасників селянських «волинок», «бунтів» початку 1930-х рр. Як показала дослідницька практика, керівників селянських антиколгоспних заворушень судили за «політичними статтями». Але селян, які розбирали по домівках конфісковану активістами власну худобу, судили назагал за кримінальними статтями — «розбій», «грабунок». Може, варто переглянути ці справи та скасувати несправедливі вироки?
Розширення категорій реабілітованих громадян не збільшить фінансові видатки держави. Ці люди давно вже пішли із життя. Після них залишилося лише ім’я, заплямоване різними ярликами «контрреволюціонерів», «розбійників», «бандитів», «позбавленців», «релігійників» тощо. Ліквідація історичної несправедливості потрібна їхнім нащадкам та й усім небайдужим сучасникам.
Це яскраво продемонструє сайт Головної редколегії «Реабілітовані історією». Загалом щодоби налічується від 1400 до 2000 переглядів. Для сайту, що не є комерційним і не містить політичних чи економічних новин, — це істотна кількість. Сплеск переглядів до 4—5 тис. спостерігається двічі на рік — на Різдво та Воскресіння Христове. Саме тоді, коли збирається сім’я і її члени згадують померлих родичів, молодь починає відшукувати у нетрях Інтернету інформацію про загиблих.
Поштова скринька Головної редколегії переповнена запитами про долю репресованих родичів, подяками за надруковані та викладені для пошуку біограми. Так, Лариса Трибушна із Херсона написала: «Хочу сказати вам і всім, хто працював над проектом «Реабілітовані історією», велике спасибі. Там я знайшла відомості про свого прадіда Сорокіна Іллю Ілліча. Я чомусь упевнена, що це саме він. Він був священиком в Одеській обл., начебто у Ананьєві. Ми тільки й знали зі слів бабусі, що його «забрали», як вона говорила, і все. А тепер хоч знаю, коли він загинув. Якби ще знати, де ховали після розстрілу, але цього, мабуть, ніхто вже не скаже. Ще раз велике вам усім СПАСИБІ!!!» Саме такі листи надають наснаги для подальшої праці і є відповіддю чиновникам на їх заяви про непотрібність продовження цього проекту.
Анексія Криму та дії його нинішньої влади щодо ліквідації Кримської редколегії «Реабілітовані історією» позбавила можливості завершити науково-документальну серію книг «Реабілітовані історією. Автономна Республіка Крим». Головна редколегія «Реабілітовані історією» звернулася до Президії Національної академії наук України із проханням профінансувати видання підготовлених кримськими науковцями 8-ї та 9-ї книг кримської серії проекту. Нові видання вже побачили світ і розсилаються до наукових бібліотек.
У Донецькій області завершена робота з опрацювання архівно-кримінальних справ органів державної безпеки на репресованих громадян і видано 9 книг обласної серії. У Луганській області науково-редакційна група встигла опрацювати не лише архівно-кримінальні справи радянської держбезпеки, а й справи на адміністративно висланих громадян в управлінні Міністерства внутрішніх справ у Луганській області. Видано 4 книги обласної серії.
На жаль, обмеження фінансування проекту різко знизило темпи видання книг. Для прискорення виконання програми видання книг серії деякі обласні групи готові видавати по дві книги щорічно. Одначе на заваді економічна криза.
Та все ж головною проблемою залишається чиновницька байдужість до реалізації видання цієї науково-документальної серії. Зокрема, через бюрократичні перепони та відсутність фінансування припинили роботу Житомирська, Запорізька, Одеська науково-редакційні групи.
Особлива ситуація склалася у Житомирській обласній редакційній колегії «Реабілітовані історією». Загалом науково-редакційною групою було видано 6 книг обласного тому, до друку підготовлена сьома книга у двох частинах. Почалося опрацювання справ на адміністративно висланих громадян в архівному підрозділі місцевого УМВС. Проте голова Житомирської обласної державної адміністрації С. Машковський підписав розпорядження про ліквідацію науково-редакційної групи. У результаті неопрацьованими залишилися справи на 15 537 осіб адміністративно висланих громадян. Письмові звернення Головної редколегії до керівництва Житомирської облдержадміністрації, особисті розмови із С. Машковським продемонстрували його цілковиту зневагу до пам’яті репресованих громадян.
Байдужа до виконання Постанови Кабінету Міністрів України № 1124 від 28 листопада 2012 р. «Про додаткові заходи щодо забезпечення підготовки і видання науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» й Київська міська державна адміністрація. Упродовж двадцяти років не була створена Київська міська редколегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією», попри те, що Головною редколегію накопичено значний масив матеріалу по м. Києву. Однак всі звернення наукової громадськості були проігноровані.
Саме така позиція місцевого чиновництва створює можливість маніпулювати історичною пам’яттю, формувати міфи про «непереможність СРСР», «успішних менеджерів Й. Сталіна та Л. Берію». Саме «лінійна історія» дає змогу створювати такі бажані окремим політикам нові міфи. Натомість різнобічна інформація, дослідження всього комплексу джерел дає змогу реконструювати об’ємну картину радянського минулого й надати можливість громадянину особисто й об’єктивно визначити ціну «сталінського добробуту» у людських життях.
Сподіватися на світоглядні зміни чиновництва, як довела практика, марно. Системні зміни, ініційовані Президентом України у державному управлінні, громадський контроль, формування потреби громадянина в об’єктивному аналізі нашого минулого, визначенні нових орієнтирів майбутнього — основний ключ до кращих змін у нашому житті.

Головний редактор Головної редколегії науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» академік НАН України В. М. ЛИТВИН.