Кіборг з позивним «Танас», портрет якого завдяки фотокореспонденту Los Angeles Tіmes облетів багато країн, розповів, коли можуть закінчитися бої на Донбасі. На чому базується прогноз бійця?
Кіборга звати Сергій. Він професійний військовий. В армії залишився після строкової служби, підписав контракт з 79-ю аеромобільною бригадою. Нині йому 30, уже побував з миротворчими місіями в Косово, Іраку, Ліберії, Кот-д’Івуарі. У другій половині жовтня 2014-го захищав старий термінал Донецького аеропорту. Отримав два поранения. Перший раз куля снайпера влучила у шолом. Пробити його наскрізь завадила ківларова «броня». Рятівний шолом німецького виробництва Сергій зберігає як реліквію. Друге поранення отримав у ногу, теж під Донецьким аеропортом.
З відважним кіборгом вінничани могли поспілкуватися на фотовиставці «Пекельний аеропорт» в галереї ІнтерШик. Сергій разом з бойовими побратимами відкривав виставку. Автором представлених робіт є відомий фотокореспондент американської газети Los Angeles Tіmes Сергій Лойко.

Нема мотивації ні у військових, ні у цивільних

На запитання, коли на Донбасі закінчиться війна, кіборг відповів без роздумів: «Можливо, навіть до кінця року». Така впевненість, за словами бійця, базується на аналізі подій.
— Тільки-но зникає мотивація, пожежа війни згасає, — каже Сергій. — Це підтверджує історія минулих світових воєн. Для конфлікту на Донбасі потрібна була мотивація — людей розділили на бандерівців і нещасних росіян, яких потрібно захищати, бо їх пригнічують. Попервах це спрацьовувало, тепер настало прозріння, всі розуміють, що все це локшина на вуха. Понад те, донбасівці тікають від путінських «визволителів» у лігво так званих бандерівців — у Західну Україну. І тут уже московським «солов’ям», чи соловйовим, нема чим крити.
Так само не зрослося з проектом «Новоросія». Путін розраховував на його підтримку не тільки на Донбасі. Але, чомусь, не захотіли бігти в Росію ні Одеська, ні Дніпропетровська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька області. Зате з Москви донецьким і луганським дали чітко розуміти, що Донбасу ніхто і нічого не обіцяв. Є ще один бік медалі — цивільні. Скільки людина може жити у підвішеному стані? Пенсій нема, зарплати нема, з харчами проблеми, будинки розвалені, безкінечна стрілянина, очікування того, прилетить до тебе «подарунок», чи ні, — це реальність, яка викликає невдоволення бойовиками. Раніше донбасівці кричали «Росія! Росія!», тепер співають іншої. Кажуть, забирайте зброю з наших дворів і самі вимітайтеся звідси.

Найманці воюють не за ідею — за гроші

— Нині так зване ополчення на Донбасі приблизно на 80 відсотків складається з російських найманців, — розповідає кіборг. — Бо ті, хто виходив за ідею, тих уже майже не залишилося. Вони мертві. Хто ще живий, у меншості. Тепер у них вся надія на найманців. Але найманці ніколи за ідею не воюють. Вони беруть до рук зброю, щоб заробити грошей. Коли ціна питання стає непорівнянна з ціною життя, відверто заявляють: «Вибачайте, я за ідею не буду голову підставляти». Знаю, що платять їм нині менше, ніж раніше. Пояснюють тим, що тепер не такі інтенсивні бої. Та ще й затримують видачу грошей. Тому і в найманців нема мотивації. На мою думку, тепер серед них менше охочих іти на смерть.

«Вас били кувалдою по голові?»

Під час виставки відвідувачі ставили кіборгу багато запитань. Після того, як він показав на знімку, куди саме влучив снайпер, хтось запитав, що відчув у ті хвилини боєць.
— Вас били коли-небудь кувалдою по голові? — перепитує Сергій. — Оце приблизно таке само відчуття. Спочатку в очах зблиснули іскри, повністю оглушило. Мене відкинуло метрів на три-чотири. У носі і роті з’явилася кров. Хлопці надали першу допомогу, підняли на ноги. Рукою дотягнувся до шолому, знайшов дірку. Подумав, що куля в голові застрягла. Знаю, що мозок ніяк не реагує на біль, бо там нема нервових закінчень. Руками обмацав голову. У ній були маленькі осколки. Внутрішня частина каски вкрита ківларом. Це мене і врятувало. Осколками поранило голову.
Сталося це 19 жовтня, приблизно о 10-й вечора. Тривав бій. Від пострілів термінал світився, як новорічна ялинка. Бійці знали, де знаходиться снайпер — на восьмому поверсі готелю, що навпроти, приблизно за 500—600 метрів.
— Я вів вогонь з невеликого вікна, — продовжує кіборг. — Поруч була металева пластина. У ній нарахував чотири дірки від «есведешного» патрона. Це я пізніше побачив. Зрозумів, що снайпер пристрілювався і всі чотири рази промазав. Бій був такий, що чув тільки свист і гуркіт. П’ятий раз постріл прийшовся у каску, влучив у місце, де лоб з правого боку. Німецька броня врятувала. Якби не ківларовий захист...
Ще п’ять днів після того боєць не покидав аеропорт. Каже, дуже боліли голова і шия. Не міг навіть на хвилину заснути. 25 жовтня прибула зміна і вони залишили аеропорт. На ротацію їхав автобусом, лежачи у проході. Каже, сидіти не міг через біль. Побратими тим часом назвали його «стальна голова». Пропонували змінити позивний. Після лікування знов повернувся до своїх. Міг ще раз зайти в аеропорт. Бо знаходився зовсім поруч. Але отримав поранення у ногу і його відправили на лікування. Тепер приписали в іншу частину. Чекає на операцію на коліні. Каже, про десантуру, мабуть, доведеться забути.

Бої починають подобатися, ти чекаєш їх, як ковток свіжого повітря

У старому терміналі Донецького аеропорту Сергій провів 11 днів, з 14 по 25 жовтня. Каже, це був екзамен, який змінив його, побратимів. Там стан душі був такий, що словами не передати.
— Ти швидко звикаєш до постійних обстрілів, — розповідає кіборг. — Розумієш, що тут нема можливості окопатися, заритися в землю, чи ще якось сховатися, нема куди відступати. Залишається одне — вистояти, перемогти ворога. З’являється дуже сильне бажання жити! Разом з тим бої починають подобатися. Такий контраст. З нетерпінням чекаєш чергового бою. Він стає такою ж потребою, як ковток свіжого повітря. Ну як це пояснити тут, у мирних умовах? Не знаю.
Сергій зізнався, що за ті одинадцять днів у терміналі їсти довелося лише п’ять разів. Не п’ять разів на день, а саме п’ять разів.
— То це ще багато, — усміхається він. — Наш боєць Артем тільки двічі їв, хоча провів у терміналі стільки ж часу, як і я. Коли йшли запеклі бої, взагалі ніхто не їв. А бій міг тривати день і ніч. Сил додавав адреналін. Сну, як такого, теж не знали. Декілька разів на добу на 15—20 хвилин закумариш десь у кутку — і все. Умови спартанські. Нам ще повезло. Ми були в жовтні, коли тільки починався холод. А хлопці, які стояли зимою, при мінус 20 і нижче, уявляєте, як їм було. Теж витерпіли.
За словами співрозмовника, аеропорт став мірилом для порівняння -десь в іншому місці було важче, як в аеропорту, чи навпаки. Як стійко і вміло вони захищали об’єкт восени, свідчить статистика втрат. За словами Сергія, наші втрачали за тиждень одного, двох, трьох бійців, а в «сепарів», бувало, доходило до двох сотень.
— Аеропорт треба було укріплювати восени, — каже співрозмовник. — Але там дуже невигідна позиція. Бойовики постійно били з кварталів житлових будинків. Як відповідати? Наші бійці розставляли гармати так, щоб снаряди не долітали до житлових кварталів. Можу одне сказати безпомилково — ті, хто стояв в аеропорту, проявили справжній героїзм. Все інше нехай аналізують ті, кому це належить робити. Схиляю голову перед кожним, хто загинув у боях за термінал. Вічна вам пам’ять, кіборги.

 

Захисник Донецького аеропорту з позивним «Танас» на фоні свого портрета у Вінниці на виставці «Пекельний аеропорт» з одним з організаторів зустрічі з кіборгами вінницьким волонтером Іриною Карпенко-Мазур.