Нещодавно в Національному музеї медицини України відбулося нагородження групи військових медиків знаком народної поваги «За мужність і милосердя». Він не має державного значення, не дає пільг і не передбачає грошової винагороди... Але при цьому — безцінний. Так бійці, які пройшли пекло Іловайського котла, спробували віддячити тим, хто тоді не дав їм загинути.
Їй 28 років. У мирному житті, яке здається тепер нереальним, вона була... копірайтером. Закінчила факультет журналістики одного з вузів країни, була яскравим представником «офісного планктону». Її звали Олена. Відтоді пройшло трохи більше року. Але від колишнього життя не залишилося практично й сліду. Тепер її всі називають «Кошка» (на знімку). Ті, кому не дала відійти на той світ, — «Кошечка». Замість офісу й папірців — польові госпіталі й перев’язні бинти. Сьогодні вона у званні санітара намагається не дати цифрам статистики в графі «померлі» змінюватися. Своє мирне ім’я просить ніде не згадувати, лице — не фотографувати. Герой і легенда для нас, її вже давно внесли до розстрільних списків противників.
— Чому «Кошка»? Уже, якщо чесно, і не пам’ятаю. Я ще в останні дні протистоянь на київському Майдані спробувала себе у ролі медика. Правда, ішла туди, образно кажучи, мазати людям коліна зеленкою. А виявилося, що цим не обмежиться... Коли стало зрозуміло, що саме починається на сході й що, мабуть, це надовго, — вирішила не робити вигляд, що мене це не стосується. Разом з кількома товаришами пішли в батальйон «Донбас».
Про свої плани рідних не повідомила. Вони, до слова, дотепер не знають, де вона й чим займається.
Розмови про труднощі війни — не для неї. Хоча й не приховує: на фронті, крім ворога, є й ще один противник — чоловічий шовінізм. «З одного боку, ніхто не сприймає тебе серйозно, ніби недооцінюють. Але з іншого боку — хлопці намагаються чимось побалувати, порадувати».
Повертатися за власним бажанням на «гражданку» дівчина не планує. Це, говорить, можливо тільки за однієї із двох умов: або серйозно поранять, або закінчиться війна. «Коли я там, на фронті, хочеться на «гражданку». Просто втомлюєшся. Хочеться зробити манікюр, зачіску, надіти платтячко, каблучки, відчути себе дівчинкою... Коли я приїжджаю в Київ — форму не одягаю. Тому що почуваю себе ніяково. Звичайно, приємно, коли підходять люди, починають дякувати, але й хочеться бути або хоча б почувати себе звичайною людиною. Але в Києві мене просто почуття провини гризе, що я не там, а можливо, комусь потрібна моя допомога...»
Скільком удалося врятувати життя, «Кошка» чи то не пам’ятає, чи то соромиться казати. «Якщо чесно, я багатьох не пам’ятаю. Підходять хлопці — дякують: «Без тебе мене б не було в живих», а я їх не можу згадати...» А от кого забути не може й не хоче — то це тих бійців, яким не змогла допомогти. «Я б хотіла попросити пробачення в рідних тих хлопців, яких я не змогла врятувати. Це мій хрест. Мені з ним далі жити... Найбільше на світі хотілося б уміти телепортуватися, щоб опинятися у потрібному місці, саме в той момент... На жаль, такого ще не винайшли. На жаль!»
Коли-небудь «Кошка» мріє створити сім’ю, затишне гніздечко, знову зайнятися своєю улюбленою справою, поїздити по світу, знову стати дівчиною Оленою... Коли-небудь ... Після війни...
Народний депутат Ольга Богомолець вручає знак народної пошани «За мужність та милосердя» Софії, доньці безвісти зниклого Юрія Соловйова (позивний «Фокс»).
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
