Батьки 64-річної полтавки Валентини Співак придбали помешкання для родини в одноповерховому будинку на вулиці Леніна, 104, коли їй виповнився рік. За власні кошти свого часу купували решту вісім квартир у споруді 1870 року «народження» їхні сусіди. В зруйнованому війною місті навіть такий глинобитний прихисток видавався хоромами. Та його тодішнім власникам і в страшному сні не могли привидітися поневіряння, що випадуть на долю вже четвертого (!) покоління їхніх нащадків...
Покращення чекають півстоліття
А почалися вони у 60-х роках минулого століття, коли квартал давньої забудови стали «заселяти» новими п’ятиповерхівками. Необхідний для них каналізаційний колектор, який постійно забивався, перетнув двір глинобитки. Тож її мешканці буквально «плавали» в нечистотах. Смердюче болото підкошувало й без того крихкий фундамент, «з’їдало» підлогу та стіни.
У рішенні міськвиконкому від 30 червня 1965 року зазначено (цитуємо дослівно): «Поскільки розміщення нового 5-поверхового 70-квартирного будинку... створює складні умови проживання громадянам садиби по вул. Леніна, 104... вважати за необхідне передбачити знос жилого будинку по вул. Леніна, 104 після закінчення будівництва 70-квартирного жилого будинку в 1968—1969 рр.». «Зносять» уже півстоліття...
При цьому саме з 60-х років відповідні служби міської та Ленінської районної рад категорично забороняли власникам квартир робити капітальний ремонт свого будинку. За таких умов хтось із мешканців сподівався одержати безплатне житло від держави. Інші прагнули заробити його на підприємствах, які споруджували відомчі будинки, чи вступити в житлові кооперативи.
Однак невдовзі ринкові буревії розвіяли не лише подібні солодкі мрії. Вітри часу ще хутчіш руйнували будинок на Леніна, 104. У ХХІ столітті жити в ньому стало практично неможливо.
Дбаючи про комплексну реконструкцію вулиці Леніна, депутати міськради вирішили надати місце для будівництва провідній будівельній компанії саме там, де розташований «добитий» будинок. При цьому остання мала знести руїну з відповідною компенсацією житла. Тобто із наданням прописаним там родинам нових квартир або їх грошового еквівалента.
На ці умови будівельні магнати спочатку погоджувались. А потім, зрозумівши, що за кількасот метрів звідси можна споруджувати житло без таких «компенсаційних» затрат, категорично від них відмовилися.
Що ховали за «парканом імені Азарова»?
Попри те, що мешканців будинку-примари взяли на облік у пільговій черзі міськвиконкому ще 2001 року, на сьогодні 17 осіб, серед яких 2 інваліди і 7 малолітніх дітей, туляться по чужих кутках. При цьому вони офіційно зареєстровані за вказаною вище адресою. Тобто фактично серед... купи будівельного і побутового сміття.
Такий «краєвид» привернув увагу міської влади лише одного разу. Коли у вересні 2012 року Полтаву відвідував тодішній прем’єр-міністр Микола Азаров, презентацію нового потяга для нього влаштували на Південному вокзалі. Урядовий кортеж мав їхати туди повз вражаючу руїну. Щоб вона не муляла око прем’єру, за день до візиту розвалюху затулили височезним металевим парканом. Дотепники одразу охрестили його «парканом імені Азарова». Нещодавно ту «завісу» звідти прибрали, відкривши знайому «картину жахів»...
Людям довелося пройти вже через понад десяток судів! Крига, здавалося, скресла у вересні 2014 року. Тоді Полтавський окружний адміністративний суд визнав неправомірною бездіяльність міськради та її профільної комісії щодо «використання чи знесення вказаного будинку».
Та ще не висохло чорнило печатки, що скріплювала рішення, як міський голова Олександр Мамай у коментарях журналістам «обнадіяв» людей по-своєму. Мовляв, рішення суду «не остаточне» і підлягає оскарженню. Та й узагалі, на його думку, в цьому випадку йдеться виключно про приватну власність земляків, які «можуть відремонтувати своє житло».
«Влада просто чекає, коли нас винесуть уперед ногами»
Зрештою, 12 січня цього року Харківський апеляційний адміністративний суд скасував рішення окружного адмінсуду. Прокуратура міста подала касаційну скаргу до Вищого адмінсуду, яку ще не розглядали. Та навіть після рішення вищої інстанції на користь мешканців будинку, зацікавлені завжди можуть знайти «зачіпки», здатні гальмувати справу до безкінечності.
Навіщо? «Судіть самі, — каже Валентина Співак. — У 1965 році в нашому будинку на 9 квартир були прописані 40 осіб, сьогодні за цією адресою зареєстровано 17 дорослих і дітей. Більше половини власників помешкань уже померли, спадщину-руїну на родичів оформити неможливо. Тож міська влада просто чекає, коли нас, стариків, із чужих кутків винесуть уперед ногами.
— Чим я завинила перед «хазяями» Полтави різних років, які своїми обіцянками-цяцянками і байдужістю фактично позбавили мене і моїх сусідів нашої родинної спадщини та перетворили, даруйте, на бомжів? — не стримує емоцій Валентина Співак. — Я угробила здоров’я на заводі й тепер змушена доживати віку в родичів. Так, ми не ночуємо під парканами. І це, здається, комусь не дає спокою. Як і наші «претензії» на 7 квартир. Бо саме стільки залишилося на сьогодні власників житла в будинку на вулиці Леніна, 104.
Валентина Василівна зауважує: у пошуках справедливості вона та її сусіди оббивають пороги чиновницьких кабінетів уже півтора десятиліття. Якби за цей час вимушеним безхатькам надавали з міського фонду житла бодай по одній квартирі на рік, про цю проблему всі б уже давно забули. Натомість майже кожному з них вона постійно нагадує втраченим здоров’ям. До грудня минулого року пані Валентина мала другу групу інвалідності, тепер пізнає «принади» першої, найтяжчої. З великими труднощами пересувається навіть по кімнаті. А їй, як і раніше, пропонують бігати по кабінетах чиновників і судах...
Полтава.
Купу відписок посадовців і чиновників Валентині Співак уже важко навіть піднімати.
Фото автора.
