Улітку 988 року, як і пророкував апостол Андрій Первозванний, що ходив Дніпровими кручами, стольний княжий град Київ прийняв святе хрещення, а з ним і вся поляно-руська держава. Звідси християнське віровчення поширилося на землі, де, за Іпатіївським літописом, через півтора століття (!), у 1147 році (за новими даними ще пізніше) виникає Москва, яка всіма правдами й неправдами приміряє на себе київські здобутки, з XІІІ століття — серед чуді й карелів, у пермі і лопарів — у XV столітті, у народів Сибіру і Камчатки — у XІX — на початку XX століття.
Про цивілізаційний вибір князя Володимира, значення цієї історичної події та роль християнства в розвитку Київських земель і всієї Східної Європи розповідає низка заходів, що в ці дні проходять у столиці. У Національному заповіднику «Софія Київська» відкрилась виставка «Володимир Великий — творець Української держави», в Українському домі — експозиція «Панування роду Володимира Великого», де представлено й портрети визначних діячів, чиї досягнення в царині церковної історії, науки і культури виходять за межі суто національних. Тема духовного здобутку рівноапостольного князя та його нащадків, що є визначальним для самоосмислення і самоідентифікації українців, зібрала за одним столом учасників наукової конференції «Спадок святого Володимира: церква, держава, суспільство».
— Як стверджує «Літопис Руський», у ті хвилини, коли єпископ, охрещуючи самого київського князя, поклав йому руку на голову, той одразу прозрів і прорік: «Тепер я знаю істинного Бога», — розповідає кандидат історичних наук, лауреат Шевченківської премії Раїса Іванченко. — Це знання лягло в основу формування української духовності, відкритості русько-українського етносу до сприйняття й розуміння правдолюбства, мудрості, наповненої доброзичливістю й засудженням жорстокості в усіх її виявах.
Київський митрополит Іларіон (990—1088), один із перших вітчизняних мислителів, у своєму «Слові про закон і благодать» каже, що руси добровільно прозвалися «Божими людьми», не озвірювалися проти Христа і не вишукували способів Його розіп’ясти — вони «розп’ятому поклонялися» за його вміння чинити людям добро.
— І саме ця віра у правдивість, доброту людської душі, — продовжує Раїса Іванченко, — була співзвучна   менталітету й світосприйняттю нашого народу і природно ввійшла в духовну культуру русів-українців. Християнське віровчення принесло в суспільну свідомість такі нові ідеологічні категорії, як високі ідеали, совість, порядність, чесність, свобода і воля людини. А на території, заселені угро-фінськими племенами, ще й письменство, освіту, храмобудівництво, що не завадило у 1169 році суздальському князю Андрію Боголюбському розгромити Київ, пограбувати Софію, Поділ, Десятинну церкву та викрасти ікону Вишгородської Матері Божої, що стала найбільшою святинею московської церкви під назвою Володимирська Мати Божа.
Нова релігія в Київській Русі була міцною опорою на шляху творення національно-культурного поступу українського етносу і його вільнолюбного світогляду; в сусідній державі, що виростала із золоординської системи, вона закликала до покори, насамперед правителям орди.
Особливе державотворче значення хрещення України-Руси мало не лише у доленосні періоди нашої історії — в часи митрополита Петра Могили та гетьмана Івана Мазепи, а й у новітні часи, коли український народ змушений зі зброєю в руках захищати від підступного російського агресора свою землю і незалежність Батьківщини.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА (з архіву «Голосу України»).