Україна — єдина. У кожній області є села з назвами Миколаївка, Михайлівка, Олександрівка тощо. А ось у Луганській області, де нині базується 25-й окремий мотопіхотний батальйон «Київська Русь», є село з такою рідкісною назвою Трипілля. Так само, як і в Київській області, жителі якого становлять основу батальйону. Бійці підрозділу Збройних Сил України допомагають багатодітній сім’ї з цього села.

«Про другу ротацію нашого батальйону в Дебальцевому мені говорити боляче. Про це потрібно писати книгу, а ліпше кілька томів кримінальної справи. Винні у здачі Дебальцівського плацдарму, а саме: оголення флангів; відсутність резервів; ігнорування прохань вогню артилерії; введення в оману старших штабів — досі не покарані», — каже колишній командир 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» капітан Андрій Янченко. Хоча «колишнім командиром» називати Андрія язик не повертається.


Батальйон у Дебальцевому двічі виконував бойові завдання — із серпня до кінця грудня 2014 року та з 26 січня до 18 лютого 2015 року. За час другої ротації загинуло 17 бійців, двоє потрапило в полон, один з них і досі там.


Андрію 33 роки, народився в Києві, закінчив 8 класів 176-ї школи з поглибленим вивченням іспанської мови і вступив 1995 року до військового ліцею Івана Богуна. Потім навчався в Одеському інституті сухопутних військ на факультеті аеромобільних військ, далі молодий лейтенант служив заступником командира роти в 25-й аеромобільній бригаді. 2006 року у зв’язку із скороченням Збройних Сил України звільнився в запас.


...Андрій зі своєю дружиною Євгенією вийшов на Майдан 1 грудня 2013-го. У Першій сотні вона була начмедом, а він — заступником сотника. Саме тоді для них почалась війна, яка триває і досі. 18 лютого 2014 року старший лейтенант запасу Андрій Янченко отримав контузію, визволяв з оточення «беркутом» свою дружину Женю. На зборах сотників Майдану після російської агресії в Крим було поставлено завдання — організувати батальйон добровольців. Андрій був єдиний серед колег з військовою освітою, тому і взявся за цю справу. Довге ходіння кабінетами, і ось нарешті в кінці квітня 2014-го почалась організація підрозділу. 4 червня вже було понад півтори сотні добровольців. Генштаб дав добро, отримали номер, підключились військкомати. Рекрутам командир казав: «У нас нічого немає — ні форми, ні зарплати, і можливо, доведеться їсти хліб з водою. Хто на таке згоден?». Ті, хто робив крок уперед — ті й залишилися. Таких виявилося понад шістсот.


Офіційною датою заснування батальйону є 4 червня 2014 року. Ядром підрозділу стали активісти Самооборони Майдану з усіх сотень. Частина була сформована із добровольців та за призовом військовим комісаріатом Київської області. Вік у бійців становив від 21 до 59, соціальний статус — від сантехніка до доцента (це не жарт) — кандидата історичних наук, старшого викладача університету Драгоманова Сергія Горохова.
Створювати й фінансувати батальйон допомагали Міноборони, київська обласна влада, але здебільшого допомагали волонтери. Міноборони видало шоломи — 800-грамові радянські каски і легку стрілецьку зброю, бійці їздили на ГАЗ-53. Наприкінці літа батальйон одержав важке озброєння та бронетехніку. А взимку Національний музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 році» передав у розпорядження батальйону броньовану машину БРДМ-2 1974 року виробництва, яка була в експозиції. Кошти на її ремонт зібрали громадські організації та небайдужі мешканці Тарасівки, Боярки та Крюківщини Києво-Святошинського району.


Отже, після бойового злагодження в «Десні» в середині липня хлопці вже готові були їхати воювати. Але на чернігівському напрямі не було достатньо військ, тому батальйон залишили в резерві, як боєздатний підрозділ. Та солдати рвались у бій. Війна йшла повним ходом, а вони сиділи в тилу. Їх неможливо було стримати, бійці навіть записали звернення до командування ЗСУ з вимогою відправити їх на фронт.


І от 18 серпня 2014 року тодішній заступник міністра оборони, адмірал Ігор Кабаненко, наче як зробив подарунок командиру на 33-річчя (19 серпня — день народження) — батальйон відправили на війну. А через три дні солдати вже зайняли оборону в Дебальцевому з боку Комісарівки. Через міст ішов місцевий дідок, бійці побачили, як він випустив з корзини голубів та викинув мобільний телефон. Розвідники потім з’ясували у полоненого, що це був умовний сигнал, попередження терористам, що тут з’явились українські військовики і краще не атакувати. Отже, своєю появою 25-й батальйон зірвав ворожий наступ. 24 серпня — перший мінометний обстріл, того самого дня розвідвзвод вибив із залізничної станції Боржаковка терористів, 1 рота поїхала на допомогу, проскочила станцію, в’їхала у Вергунівку, нарвалась на ворожий блокпост, рознесла його в пух і прах і стрімко повернулась на базу. Так почалась для батальйону вже не майданна, а справжня війна.


28 серпня теж був страшний бій на трасі Донецьк — Луганськ. Колона українських військ з боєприпасами нарвалась на опорний пункт сепарів, її розбили. Втрати серед наших тяжкі — 15 вбитих і 40 поранених. Взвод розвідників 25-го батальйону, 25 чоловік на трьох БМП неймовірними зусиллями врятував 14 поранених українських бійців. «Школьник загинув, у Брата кульове поранення в плече, Кабану відірвало фалангу пальця прямо на спусковому гачку кулемета», — із сумом згадує Андрій Янченко.


Ще був пам’ятний бій у кінці вересня в Рідкодубі та Нікішиному. Тоді бійці 25-го воювали разом з побратимами — 11-м батальйоном з Києва, який теж зветься «Київська Русь». До кінця грудня 
25-й батальйон воював у Дебальцевому. Тримали опорні пункти Зеніт, Кавказ, Кліщ, Скорпіон, Сіські та один блокпост. 26 грудня командування відправило батальйон на ротацію в «Десну»...
Рівно через місяць підрозділ підняли по тривозі, і 26 січня 2015 року 311 військовиків батальйону — знову до Дебальцевого, вже як додані сили в оперативне підпорядкування 128-ї бригади.
Командир розповідає, що то був непростий період в історії підрозділу. Тяжко це згадувати, але це було. Одну роту одразу ворог розбив у Нікішиному, довелося відійти в Рідкодуб. Вороги спалили два наші конвої, знівечили кілька одиниць техніки. Думки про той період Дебальцевого ми навели на початку розповіді.


Отож після року війни, вже капітан Андрій Янченко, демобілізований із лав Збройних Сил України. Та війна не полишає його. Нині він радник голови Київської ОДА з питань АТО, член координаційної ради Асоціації учасників АТО Київської області. Паралельно Андрій є волонтером, допомагає рідному батальйону. Робота радника полягає в турботі про соціальний захист демобілізованих бійців, поранених, сімей загиблих побратимів. Київська обласна рада на сесії своїм рішенням виділила 5 мільйонів гривень на допомогу учасникам АТО та ще 5 мільйонів — на оздоровлення. Визначено шість закладів, де воїни мають змогу відпочити, оздоровитися. Ті солдати Київської області, які звертаються по допомогу, отримують по одній мінімальній зарплаті — 1200 гривень, поранені — по п’ять мінімальних зарплат — 6000 гривень, сім’ї загиблих — по 10 мінімальних зарплат — 12 000 гривень. Гроші, можливо, невеликі, але бійці дуже вдячні, що їх не забуває держава.


Чому батальйон називається «Київська Русь»? Капітан Андрій Янченко каже: «Тому що майже всі бійці — жителі Київської області. Тому що наші пращури — воїни Київської Русі. І хто як не ми, може себе так називати»!

 

 


На знімку: на саморобному бронеавтомобілі «Малюк-Сабадаш» військовики «Київської Русі» з дітьми Трипілля.

 

 

Андрій Янченко та командир роти Ігор Костенко.

 

Олександр Ус, Сергій Красногурський, Андрій Янченко, Анатолій Атрохов, Євген Лавров, Андрій Загумний, Олександр Балецький, Олександр Чекмаз.

 

Виконуючий обов’язки командира батальйону, підполковник Євген Лавров із сином Олександром, який теж є військовиком.

 

Фото автора.