Руських? Це один із міфів, проголошених колонізаторами, що посягали на землю, яка в нинішніх межах України. Коли й ким уписано в «Повість минулих літ» таке визначення, знати нам того не дано. Але покладено воно в основу імперської політики московських правителів, які не зупинялися ні перед чим, щоб опиратися на історію України, як на свою власну.
Хочемо того чи ні, а облудне вже стільки віків вводить в оману, одурманює все нові й нові покоління. Рівнозначно ярлику, виданому на довічне володіння улусом якимось там татарським ханом. От як прикре минуле хапає живе мертвою хваткою. Невже мудрість двадцять першого століття може змирятися з таким? За химерією подібних вигадок хтось з великого розуму ще й від імені Батия візьметься пред’являти права на Київ.
Хитромудро сіті виплітаються, і втрапляють у них цілі народи. Звернімося до Літопису Руського: «І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським».
Сам від себе Олег не міг сказати того, що йому приписано. Він же — з далекої Півночі. Грубої сили завойовник. Де і які науки міг проходити? За всіма ознаками, заявлене — від мудрості Візантійської імперії, яка вийшла з Римської і відділилася від неї. Від ромеїв, в основі мови яких — давньогрецька. А в ній місто — polіs. Іменник жіночого роду. Ось чому — «мати». А не «батько», як мало б бути з розуму корінних киян, аборигенів. Вони називали тоді Київ городом, а не полісом. І це слово предковічне — від городити, відгороджувати.
Вірогідно, про ці тонкощі войовник Олег не мав жодного поняття. А прийшлі священнослужителі не знали мови автохтонів. Попервах вона й не потрібна їм була. Богослужіння відправлялися за візантійськими приписами й требниками. Не скоро дійшло до впровадження церковнослов’янської мови. От з якого дива пішло гуляти віками: «Київ — мати міст руських».
Воно б півбіди, якби при цьому розуміти, що «руські» — корінний люд Київської Русі, а не «росіяни», як нав’язується мільйонам необізнаних «от Москвы до самых до окраин». У дев’ятому столітті ні про яку Росію ще й гадки не було. Перша згадка про «Московь», як «местечко бояр Кучковичей», прокльовується в літописі 1147 року.
І до хрещення Русі 988 р. у воді річки Почайни, яка впадає в Дніпро в Києві, Москва не має ні найменшого стосунку. Її ж тоді, повторюю, ще й у помині не було. Більше того. На сотні верст довкола тієї болотистої місцини, де через півтораста років після хрещення в Києві постало місто, християнська релігія не подавала й звуку.
В Україні всі знають, що таке сарай. У французькій мові «сераль» — палац з внутрішніми покоями і гаремом. Не на березі ріки Москви, а в пониззі Волги, десь там, де тепер Астрахань, у Сарай-Бату, столиці Золотої орди, завойовники дозволили візантійським місіонерам заснувати єпархію, названу Сарайською. Йшлося про полегшення долі християн, які потерпали від каторжної роботи в бусурманському полоні. У XVІ ст. єпархія поширила свій вплив на береги Дону, і єпископи стали іменуватися «сарськими й подонськими». А у XV ст. єпископство переноситься «на Крутицы», себто на крутий берег таки Москви-ріки. Затираючи осоружний монгольський слід, писемні джерела, наслідуючи апокрифи, в один голос упевняють: Крутицька єпархія утворилася сама по собі, «изначала». Віруючих у вигадане незчисленно, як і в посягання Московського патріархату на якусь причетність до хрещення Русі й загалом до започаткувань християнства. Не для ненаситних приказка: ліпше своє вистраждане, ніж чуже крадене.
А що ж Київ? Коли вже від своїх достойників привчені відвертатися, то пошлімося на Рейнольда Генденштейна, довіреного секретаря польських королів Стефана і Сигізмунда Вази. Він 1596 року відвідав Київ і написав:
«Перед кількома віками князі київські були володарями всіх Росій, як тієї, яка тепер називається Москвою, так і тієї, яка досі зветься Руссю. Владарювали князі до моря Чорного і Дунаю. Столицею їхньою був Київ. Коли його було побудовано, від якої давнини існує, чи не сягає, можливо, часів Колхіди й Енея — невідомо: закрили все далека старовина та байдужість істориків. Залишилися, одначе, свідчення попередньої величі: стіна кругом міста, а в ній ворота старовинного ладу, суціль позолочені й такі високі, що два повози, поставлені один на другого, не дістануть до горішнього склепіння... Величезні вали і стіни засвідчують, що місто, очевидно, колись було дуже багатолюдним і великим».
А ще у світовому інтелектуальному просторі звеличень Києва і за віком, і за духовною значимістю скільки завгодно. Принаймні Москва — ніякий не старший брат Києва, як і Росія — ніяка не старша сестра України.
І тут постає запитання. Невже для національно свідомих українців не є принизливим те, що колись бозна-ким було освячено несосвітенне, а нас нагинають бити перед ним поклони, молитися на нього, як на істину в останній інстанції? І невже не буде цьому ні кінця, ні краю? Невже чортзна-ким чортзна-що не з великого розуму придумане дотепер повинно тримати світовий розум за горло мертвою хваткою?
Як зажерливий хижак хапає необачну здобич, так зубами вгризається в істину примарне. У Москві очманілі сповідники «единого русского мира» атакують українське посольство. Закидають будівлю димовими шашками. На підсилення надрукованого в листівках, якими смітять, кричать несамовито: «Киев — российский город!». Ясно, хто гальванізує — гегемони у вищих ешелонах влади. Зміїно влізають у душу, а нині розривають цілісність України, уривають ласий шматок території.
Від яких тільки сатанинських наслань не потерпав і не потерпає світ. Тільки й надії, що на заповіт Лесі Українки, яка в українській свідомості — невмируща дочка Прометея: «Буду жити! Геть думи сумні!».
Вадим ПЕПА, письменник, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені І. С. Нечуя-Левицького.
