— Ось він, самий передок, — знайомить після прибуття на місце офіцер штабу АТО. — Далі лише сепаратисти.
Під ногами — насипи землі від свіжовиритих окопів упереміж з відстріляними гільзами. Поруч — ящики з боєкомплектом та іншим військовим майном. Ну, а попереду по фронту, за кількасот метрів, околиця окупованої Горлівки. Поверх терикона закинутої шахти видніється постережний пункт терористів. З території самої шахти нерідко пострілюють.
За обстрілом обстріл
Йдучи стежкою, звертаю увагу на відносно свіжу воронку від мінометного вибуху.
— Напередодні на позиції прилетіло чотири «подарунки» з 82-міліметрового міномета. Це один з них, — пояснює походження воронки командир опорного пункту, 33-річний лейтенант. — Переважно дісталося сусідам, вони одержали привіти з Горлівки від 120-міліметрових мінометів, працювали там з околиці міста «САУ», і навіть, підійшовши ближче, стріляв з «зеленки» сепарський Т-64.
Військові можуть відкривати вогонь лише у відповідь. І тільки з тих видів зброї, які дозволені Мінськими домовленостями. Тобто калібром до 100 міліметрів. Більших калібрів у них просто немає. А у сепарів є...
— На карті можу показати їхні позиції, де стоять 120-міліметрові міномети, — розповідає офіцер. — Раз, два — які вони кажуть, що нібито вже відвели. Танки — три, один з них саме вчора стріляв.
— Що взагалі було напередодні, розкажете?
— Вночі, починаючи з 10-ї години вечора, відбувався обстріл позицій ЗСУ з північно-східної частини Горлівки. Спочатку сепаратисти вели вогонь зі стрілецької зброї, потім підключили АГС і 82-міліметрові міномети. Також працювали по нас танк і 120-міліметрові міномети. Переважно обстрілюють до двох ночі, потім усе затихає. І так щодоби.
— Чи є в підрозділі втрати?
— За період нашої дислокації на цьому опорному пункті кілька осіб отримали поранення. Деяких з них було поранено важко. «Двохсотих» немає, лише поранені.
Бойовики, за словами українських воїнів, діють підло, нічим не гребуючи. Встановлюють бойову техніку просто в мікрорайонах, прикриваючись мирними мешканцями. Артсистеми терористів працюють за лічені метри від будинків, де живуть люди.
— Таке раніше ми бачили в Попасній, — каже командир опорного пункту. — Центр міста, скупчення людей, а за декілька метрів від банківської установи стоять сепарські самохідки і стріляють...
— Як реагують ЗСУ на обстріли, наприклад, з житлових кварталів?
— Якщо обстріл ведеться з позиції, поряд з якою житлові об’єкти чи скупчення людей, — нам надходить команда: «Спостерігайте». Все! Навіть якщо там танки пересуваються.
— А як ставитеся до заяв із сепаратистських джерел, що нібито ЗСУ обстрілюють мирних мешканців?
— У них політика така, от і все.
— Хто це робить?
— Розказую, як здійснюється провокація. На якомусь взводному опорному пункті сидить сепаратист і починає зрідка пострілювати у наш бік зі стрілецької зброї. Кулеметом декілька черг дає, з автомата постріляє.
Звичайно, це нам усе набридає. Вони не доповідають своїм, що починають стріляти, тому що ми їхні радіопереговори слухаємо. Потім, коли ми вже починаємо відповідати, вони одразу істерично кричать по рації: «По нас стріляють «укропи». Дозвольте». І починається вже гра на публіку. Дуже часто я це чую по рації, та й на місцевості спостерігаю. Перед очима щодня це стоїть. А потім, щойно ми починаємо давати відповідь, приміром, зі СПГ-9 (тому що як їх ще викурити, коли важкий кулемет працює по нас), вони відразу підключають свої міномети. Танк виїжджає, починає стріляти. Так було й минулої вночі. Стояли на цьому місці, спостерігали. Була година 11-та вечора. Виїхав «Т-64», став у зеленці. І так раптово відправляє по нас одразу три снаряди. Перший снаряд у деревах вибухнув. Другий трохи далі, третій з перельотом пішов і впав десь позаду. І бачимо, як фури заходять на їхні позиції. Ви ж розумієте, що там, за лінією фронту, уже не мирне місто, а справжній укріпрайон, організований за всіма правилами воєнного часу. З 8-ї години вечора і до 6-ї ранку у них комендантська година. О 10-й годині вечора до їхніх позицій фури під’їжджають — підвозять їм боєкомплекти, продукти для блокпостів, яких у них дуже багато. Ми все це бачимо, можемо їх дістати, але нам надходить команда: «Спостерігайте»...
А на війні, як на війні...
Під час розмови хлопці пропонують переконатися на власні очі, що жодного важкого озброєння, яким звикли лякати місцевих мешканців сепаратисти, на позиціях ЗСУ немає. Стрілецька зброя, кулемети — от і весь, так би мовити, арсенал.
Одразу звертаємо увагу на своєрідний збройовий раритет — кулемет «Максим» зразка 1910 року, модернізований у 1941 році. Цей «агрегат» — 1944 року випуску — було знято з консервації з початком проведення АТО й доправлено сюди.
— Якщо хтось вважає, що це застаріла й нікому не потрібна зброя, то пропоную порівняти його характеристики із сучасним автоматом АКМ, — каже сержант, який зайняв вогневу позицію. — На прицільній планці мого автомата стоїть «десятка» — дальність 1000 метрів. А на аналогічній планці кулемета «Максим» (на знімку) — 2700 метрів. Що досить-таки непогано навіть для сучасної стрілецької зброї. Знаєте, старенький скрипить-поскрипує, але все-таки свою роботу знає. Про цей кулемет можна сказати те саме. Така собі машинка «Зінгер»...
— Є в нас ще один раритет, — каже його товариш Сергій з позивним «Одеса». — Це знаменита трилінійка — мосінська гвинтівка зразка 1938 року. Вас дивує, а ми цим воюємо. І, до речі, безвідмовна річ. Вона, по суті, як снайперська. Єдина різниця: на снайперську гвинтівку встановлюється оптичний приціл, а тут його немає.
Одесит Сергій — особистість теж унікальна. Спеціально для нього друзі з рідного міста привезли жовто-червоно-білий прапор міста-героя з якорем посередині, і тепер цей стяг майорить на позиціях поруч із прапором України, щоразу спантеличуючи сепарів: що за дивовижна країна ще надіслала на Донбас своїх солдатів?..
У цивільному житті Сергій працював будівельником. Йому 35 років. Удома залишилися сім’я, двоє дітей.
На фронт Сергій пішов добровольцем рік тому. «Тому що в Одесі починалося все, як у Донецьку, Луганську, — пояснює, — і я сказав: не хочу, щоб таке було в нашому місті. І прийшов у військкомат».
Солдати, які несуть службу на опорному пункті, переважно добровольці із сусідніх, по суті, з Донеччиною регіонів. Кривій Ріг, Запоріжжя, Херсон... Майже всі розмовляють російською.
43-річний стрілець Роман, позивний «Рамзес», родом із Дніпропетровська. На службі 12-й місяць.
— До війни ким були?
— Ким я тільки не був! І адміністратором у кінотеатрі, і постачальником, і бухгалтером.
— Батьки телефонують, хвилюються?
— А-а! По кілька разів на день. Особливо після того, як по телевізору показують репортажі з передової і починають розповідати, що тут взагалі страшне робиться. Телефон потім червоний.
— Як вважаєте, чому, будучи фактично сусідами з мешканцями окупованого Донбасу, ви і ваші товариші не просто ставитеся по-іншому до цієї війни, а й вирушили воювати самі, часто добровольцями?
— А все дуже просто. У нас справді переважно дніпропетровські, криворізькі, херсонські хлопці, та і з інших регіонів є. І всіх їх об’єднує одне: вони не хочуть, щоб таке почалося і на їхній землі. У нас у батальйоні були хлопці з Горлівки. Був з Горлівки хлопчина, який до війни працював учителем. Він дуже сильний у комп’ютерах, і його перевели до штабу.
— Чи правда, що за лінією фронту стоять кадрові російські військові?
— Вони скрізь. І це ні для кого не секрет. Ми до цього були в Попасній, у Золотому. Там стояли і чеченці, і козаки, і дагестанці. Це ми не те що знаємо, ми їх бачили.
— Не страшно на війні хлопцям? — питаю ротного.
— Ну, а які ми? Ми ж звичайні! Хоча теж, приїжджаєш у відпустку, люди кажуть: от погляд змінився, став інший. Але який буде погляд, якщо по вас стріляють. Втрати бойові є. Які ще будуть погляди? Звичайно, будуть такі специфічні погляди.
Замість холодильника земляний окоп
40-річний Руслан (на знімку внизу) у цивільному житті був будівельником, на службі став кухарем. Але основна його посада — гранатометник на АГС. Штатного армійського кухаря в підрозділі немає, і солдати погодилися готувати самі, щоб, як кажуть, їжа була, як вдома.
У «зеленці», між деревами, димить пічка-«буржуйка», у термоси розкладено їжу. На обід цього дня гороховий суп з тушонкою, каша і компот.
— А що ви зазвичай готуєте? — запитую.
— Те, що хлопці просять. Картоплю, макарони, гречку, супи, борщі. Продовольства в батальйоні вистачає. Тушонка, згущенка, картопля, сало, хліб — ці та інші продукти стабільно надходять на похідну кухню зі складу.
Підтримують воїнів і волонтери. Швидкопсувні продукти зберігаються в «холодильнику». Це — виритий у землі окоп, де завжди, навіть у літню спеку, зберігається низька температура.
— Дозвілля як проводите?
— Яке на війні дозвілля? З’являється вільна хвилинка — зброю треба чистити. Укриття обкопувати. Колоди тягаємо. На турнікеті займаємося. Деякі хлопці бігають крос.
Ми побували в одному із бліндажів — командир запросив заглянути до нього «на вогник». Бліндаж збудував власноруч. Уся обстановка: зарядний пристрій для рації, тактичний планшет (волонтерський подарунок), бронежилет, боєприпаси. Невелика пічка в кутку. Надворі літня спека, а в бліндажі прохолодно й навіть вогко, як у льосі. Тому часом господар протоплює «приміщення». Бліндаж збудовано з дотриманням усіх технологій.
Є віддушини. Але оскільки споруда лише в один накат, вона може витримати максимум пряме влучення міни калібру 82 міліметри. Усе решта — а раптом: а раптом пощастить...
Олександр Захарченко допомагає воїнам
— Здрастуйте, давно не бачилися. І тут нас не забули — солдати тепло, як із давніми знайомими, обнімаються з волонтерами із сусіднього Дзержинська. Колись підмога надходила до них на колишні позиції, коли стояли в Зайцевому й Курдюмівці. Тепер волонтери допомагають облаштуватися й на новому місці.
— Волонтер Олександр Захарченко (на знімку), — представляється чоловік середніх років, усміхаючись. — Тільки не той, що там, а той, що тут. ВО «Свобода». Активіст із Дзержинська. От, допомагаємо хлопцям помаленьку.
— А що привозите зазвичай?
— Та все, що просять. Їжу возимо. Скоби для бліндажів, металовироби. «Буржуйки» з осені робили. Багато чого. Починали з технічної допомоги, возили одяг, матраци, спальники. Потім уже стали продовольство возити.
Уся Україна їм допомагає. Нині товари надходять з Києва, Вінниччини, Кіровограда, Одеси. Сьогодні привіз воду й скоби. Це все місцевого виробництва. Виготовили вже понад 600 тисяч скоб різної величини — вони слугують для будівництва бліндажів, зміцнення окопів. Технікою іноді допомагаємо.
— Чого найбільше потребують військовослужбовці?
— Моральної підтримки від нас усіх. Тому що головне, що їм треба, — це усвідомлювати, що біля них українські люди, які дуже люблять Україну.
— Ви вважаєте, що місцева цивільна влада недопрацьовує у цьому напрямі?
— Так, я вважаю, що так. Найзвичайнісінькі речі — організувати в місті прання чи лазню для хлопців, — це все забезпечується окремими людьми, окремими підприємцями, бізнесменами. Але місцева влада з міським головою, що просидів під регіоналами 17 років, майже нічого в цьому напрямі не роблять.
— Але активісти можуть порушити питання: чи потрібна така місцева влада, та ще в прифронтовому місті? Підтримка військових сьогодні є обов’язком кожної свідомої людини.
— Знаєте, ситуація поступово, але змінюється. Нещодавно ми зверталися до нового очільника області Жебрівського, і на його рівні підтримка є. Скажу вам, Донбас сьогодні вже не той, що був рік чи два тому.
Народжується новий, український Донбас, з новими людьми. І наші українські бійці, — волонтер показує у бік позицій, — цьому запорука.
Донецька область.
Із зони АТО.
Фото автора.
