Об’єднання сільських, селищних та міських рад у нові громади на місцях відбувається із перемінним успіхом. У Хмельницькій ОДА обіцяють, що нікого ні до чого не примушуватимуть, головним залишатиметься принцип добровільності. Але водночас передбачено певні нормативи: кілометраж до центрів надання послуг, кількість населення і дітей у школах... Поєднати цю арифметику із бажанням людей не завжди можна. Та ще складніше відкинути в бік амбіції і зрозуміти: чи спроможне село або маленьке містечко забезпечувати себе всім необхідним і, що найголовніше, надходженнями до бюджету? І чи готові міста, райони і область відпускати від себе дрібних «васалів»?

 

Межі області не змінюватимуть. А коли дуже хочеться?


Місцеві дискусії нині нагадують море під час шторму: міста і райцентри стоять твердо, як скелі, не надто переймаючись тим, чи приб’ється щось до їхнього берега. Ця впевненість від того, що саме там зосереджені матеріальні та фінансові ресурси і віддавати їх ніхто не збирається. Зате що далі від міст, то більше суперечок і хитань. Бо кожному маленькому селу таки хочеться пристати до золотого берега.


У Куневі, що в Ізяславському районі, дійшли до того, що без одночасного втручання Хмельницької й Рівненської обласних рад та ще й Верховної Ради їм не обійтися. Село, в якому нині офіційно зареєстровано майже шість з половиною сотень мешканців, хоче від’єднатися від Хмельницької області і перейти на Рівненщину. Не через те, що сусіди живуть багатше, а через суто географічні міркування. Село розташоване на межі районів. І не лише за звичкою, а тому, що ближче і зручніше, у базарний день люди вирушають за півтора десятка кілометрів до сусіднього Острога. А от уже у різного роду бюрократично-юридичних справах змушені їхати майже за півсотні кілометрів до свого райцентру.


Здається, все логічно і прагнення людей виправдані. Проте відірватися селу від Хмельниччини навряд чи вдасться. Бо закон про добровільне об’єднання територіальних громад не передбачає зміни меж областей. У крайньому разі можна змінити у встановленому порядку межі районів. Але для кунівчан це не розв’язує проблеми. Тим паче якщо за Куневом захочуть переселитися «за кордон» ще три села, котрі входять до Кунівської сільради. А це вже ламає всі карти і межі.


Земля!


За дотриманням меж і відстаней приховані значно глибші проблеми — фінансування.


Хмельницький район, який не назвеш найбільшим в області ні за територією, ні за кількістю населення, встановив своєрідний рекорд: тут захотіли створити найбільшу кількість нових територіальних утворень — аж п’ять, які об’єднуватимуть від чотирьох до десяти сільських рад. Здебільшого там категорично проти об’єднання з найближчим і найпотужнішим фінансовим сусідом краю — обласним центром. Хоча про справжню причину такого спротиву у більшості випадків вголос не говорять. Озвучують лише, що тамтешні громади самодостатні і не сподіваються на те, що місто забезпечить їх кращими дорогами, сполученням чи робочими місцями. Правда приховується в іншому — землі. Саме на ній села сподіваються заробляти в майбутньому, коли рано чи пізно, а постане питання про розширення меж міста. Вже нині саме у Хмельницькому працює більша частина населення з прилеглих сіл. Саме там відвідує дитячі садки і школи частина сільських дітей. До міських лікарняних та лабораторних закладів прагнуть потрапити на прийом. Тож якщо питання про розмежування стане так гостро, не виключено, що міська влада просто відмовиться фінансувати низку обласних і міських закладів із розрахунку на те, що там приймають також приїжджих пацієнтів та відвідувачів.


Майбутня чорноострівська селищна громада із Хмельницького району готова стати центром для дев’яти нинішніх сільрад, до яких входять майже два десятки населених пунктів. Чому центром обрано Чорний Острів, зрозуміло. Його історія розпочалася ще у ХІV столітті, і за багато віків містечко пережило чимало злетів і падінь. Був час, коли його населення вимерло від чуми. Але життя знову відродилося на попелищі. А потім ще й розцвіло пишним замком, палацом, костелом, парком, церквою. У місті, яке отримало Магдебурзьке право, з часом запрацювали поташний, пивоварний, цегляний, механічний, столярний заводи. Поблизу у Захарівцях виливали церковні дзвони...


А й справді, чим тобі не центр громади? Але все це лише історичний малюнок. Нині Чорний Острів — це зубожіле селище, в якому мешкає не більше тисячі чоловік. 


І на всьому — відбиток бідності. Це не в образу тим, хто там мешкає. Селище не те що не хоче жити і працювати по-іншому, йому просто бракує грошей.


Нещодавно влада району та місцеві активісти запросили до Чорного Острова комісію депутатів обласної ради, щоб ті перейнялися долею місцевої ратуші — пам’ятки історії та культури першої половини XІX століття. Це справжня іронія долі, але ось такий вигляд (на знімку) має приміщення, котре символізує владу і місцеве самоврядування. Мало того, що все й так ледве трималося (і саме приміщення, і влада, що не має належного фінансового забезпечення), то минулого року сталася ще й пожежа.


Якщо пройтися вуличками селища, то можна побачити не одну будівлю, що перебуває у напівзруйнованому стані. Важко уявити, що вже найближчим часом у них зможуть розміститися заклади, без яких не обійтися об’єднаній територіальній громаді. І в те, що тут буде створено розвинену інфраструктуру.


Наразі депутати облради ламають голову: скільки ж виділити коштів на реконструкцію. Але не лише заради збереження пам’ятки, а ще й для того, щоб мали де розміститися місцеві органи влади. Хто і де шукатиме гроші завтра, коли більшість фінансових проблем ляже на плечі самої громади?


Голова правління громадської організації «Відродження Чорного Острова» Леонід Коваленко закликає шукати інвесторів, які були б зацікавлені не лише у реставрації пам’ятки, а й створенні музею: «Відбудова ратуші може стати початком відродження нашого легендарного селища, яке має всі підстави стати історико-культурним та туристичним центром Хмельниччини поряд із такими перлинами, як Кам’янець-Подільський, Меджибіж, Антоніни та Старокостянтинів». Та проблема в тім, що підстави є, а грошей немає. Чи до снаги їх заробити громаді?


А Кам’янка ні до кого не піде


Питання не риторичне. Значна частина тих керманичів із населених пунктів, що нині прагнуть відокремлення, роблять ставку на потенційні багатства у вигляді чи землі, чи природних ресурсів, чи історико-архітектурної спадщини. І добре, що такий потенціал є. Але це ще не означає, що його буде успішно реалізовано. Бо вже багато десятиліть поспіль цього не вдалося зробити.


Після того як обласна рада затвердила проект створення нових громад, у Кам’янці-Подільському розгорілися справжні баталії — на сесії міської ради сільські голови навколишніх сіл виступили проти об’єднання з містом.


А сільський голова Кам’янки повідомив: жителі вирішили взагалі ні з ким не об’єднуватися. Мовляв, за приєднання до міста проголосувало лише троє мешканців. А решта хоче, щоб села ніхто не чіпав. І вони ні до кого не підуть. Ось така самостійність.


Не хочуть приєднуватися до Кам’янця і селища Жовтневе, Зіньківці, Смотрич та Цибулівка.


У Слобідсько-Кульчієвецькій сільраді кажуть, що проти від’єднання від неї Жовтневого. Вже й дві тисячі підписів зібрано. Понад те, голова сільради повідомив: якщо до їхньої думки не дослухаються, то люди підуть страйкувати і перекриють дорогу. А депутати Кам’янець-Подільської районної ради готові звертатися аж до Президента і Голови Верховної Ради, щоб тільки ніхто не ділив і не з’єднував їхні села без волі людей.


Чим завершаться місцеві дискусії, поки що невідомо. Історія вже знала факти великих переселень народів. І того, як щезали назавжди цілі міста. І того, як на попелищах вони відроджувалися. За всього бажання сьогодні важко проводити паралелі з такими історичними явищами. Наміри добрі. Але масштаб у великого переселення районів все-таки не той. А головне: стимулу, котрий змусив би відродити славу і міць колишніх міст і містечок, на місцях поки що не відчули.


Хмельницька область.


Фото надане прес-службою обласної ради.