Віталій Харитон зі Сможого, що на Львівщині, понад рік перебував на першій лінії оборони в зоні АТО. Захищав рубежі Щастя та воював у складі 3-го Львівського батальйону територіальної оборони при 24-й механізованій бригаді. Якось, у період затишшя, кілька військових Збройних Сил України навідалися з рейдом-перевіркою до селища Новоохтирка Новоайдарського району.
В складі підрозділу був і Віталій.
Оглядаючи військові укріплення, будинки, подвір’я, хлопці спілкувалися з місцевими жителями. Надавали допомогу, ремонтували будівлі, ділилися продуктами, заспокоювали, розповідали про плани. Люди позитивно сприймали військових. Раптом в одному з дворів до них підійшла німецька вівчарка. Розумним поглядом пронизувала їх наскрізь. Віталій простягнув «гості» шматок хліба. Тварина обережно взяла окраєць, і, з’ївши його, подалася за хлопцем. Хоч як намагалися військові прогнати пса, їм це не вдавалося. Так і дійшов з Віталієм до самого бліндажа на позиціях...
Собака спокійно реагував на бійців, які відгадували його ім’я та гладили. А ввечері до окопів прийшла старенька жінка, яка відрекомендувалася тимчасовою господинею вівчарки. З’ясувалося, що її донька — місцевий ветлікар. Кілька тижнів тому чотирирічну Альфу привезли до неї з проханням приспати тварину. Лікар попрохала залишити собаку їй, бо рука не піднімалася вкоротити невинне життя. Порадилася з матір’ю, хоча добре знала, що старенька вже утримує з десяток покинутих псів. Рішення прийняли на користь Альфи.
Того вечора жінка все ж умовила собаку піти з нею додому. Хлопці лягли відпочивати. На щастя, обстрілів уночі не було. Тож, зморені, геть забулися уві сні. На ранок Віталій прокинувся від чийогось теплого дотику. Розплющив очі й побачив, що його руку лиже Альфа. Це була приємна несподіванка.
Відтоді вівчарка лишилася з бійцями й додому вже не повернулася. Вона стала улюбленицею та справжнім другом для воїнів. За її поведінкою можна було спрогнозувати майбутні обстріли. Три місяці Альфа «воювала» разом із Віталієм. А коли боєць демобілізувався, то повернувся до рідного села разом із своєю вихованкою.
А якось з Луганщини на адресу Раїси Василівни, матері Віталія Харитона, прийшов лист: «Здравствуйте, уважаемая Раиса Васильевна. Я не могла не написать вам это письмо. Разное бывало на моем пути. Но не встречала я такого доброго, отзывчивого и душевного человека, как ваш сын Виталик. Познакомилась я с ним благодаря собаке. В один прекрасный день она от меня сбежала к вашему сыну. Это был ее выбор. Она его искренне полюбила. Уверена, животное в тысячу раз лучше чувствует хороших людей. Гордитесь и радуйтесь, что вы имеете такого сына. Много ребят служат у нас из Львовской и других областей Западной Украины.
Они не только поддерживают порядок, помогают, но и понимают стариков, делятся с ними ласковыми, добрыми словами и делами. Они чтят Бога и живут по его Заповедям. Если бы все были такие, мир на Земле восторжествовал бы. Да благословит вас Господь! Берегите и любите своего драгоценного ребенка и, конечно же, мою собаку, и пусть она станет для него самым верным хранителем».
Що ще додати? Душа тішиться і сльози перехоплюють подих від таких слів. Хай будуть благословенні ті, хто здатен на благородні вчинки. Нехай їх Бог береже!
Записала Тетяна ЗІНКЕВИЧ.
На знімку: Віталій із Альфою.
Фото з архіву Віталія Харитона.
