«Третя всесвітня війна буде вже не для покаяння, а для винищування», «європейські народи завжди заздрили Росії й намагалися зробити їй зло», «хто проти союзу з Росією — навіть якщо вони вважають себе віруючими — стають служителями диявола», «гнати жидівську погань», «... потрібно молитися, щоб Бог їм послав скорботи»... Такими «пророцтвами» і порадами в буклетиках великих «спецстарців» ще 15 років тому почали зомбувати православних у храмах колишніх соцкраїн. І України в тому числі. Зрозуміло, що Господня «мудрість» писалася в кремлі навіть не фарисеями, а антихристами й поширювалася товаришем гундяєвим. Не зрозуміло одне: як більшість росіян — віруючих — на очах у всього світу перетворюється на азартних шизофреніків, зграю вовків, що ненавидять життя, що радіють чужому горю й смертям безневинних, убитих російськими найманцями, українців, гусячим сафарі у своїх містах... І, мабуть, для всієї Росії настав час згадати головну істину: Господь учив миру й любові до ближнього. Щоб, можливо, у наступного покоління з’явилася можливість дякувати Богу за те, що він, як писав Іван Кронштадтський, росіянин. А скоро «буде шторм. І російський корабель буде розбито». І це вже справжні пророцтва оптинських старців.

Римма ПОЛЯК (Москва, головний редактор «Вестника Cіvіtas»):


— У 1970 році я з батьками їздила на море, у Гурзуф. Мені було майже шість років, і в пам’яті залишилося багато чого від тієї поїздки. У тому числі й відповідь батька на моє питання: «Чому Крим український?» Тато тоді мені сказав, що Хрущов був самодуром і з панського плеча подарував Крим Україні. Так я це й запам’ятала, і довгі роки мені вистачало цього пояснення. Але в 2014 році, коли Крим на «референдумі» під «охороною» «ввічливих зелених чоловічків» з автоматами Калашникова вирішив «повернутися в Росію», і в результаті був відрізаний від води, електрики, доріг, продовольства, які отримував з материка, стало раптом очевидно, що сам по собі, без материкової частини, півострів Крим нежиттєздатний, а материкова частина і є Україна.


І тоді старе пояснення батька перестало мене задовольняти, і я стала шукати достовірну інформацію про те, як і чому Крим був переданий під юрисдикцію України. І з’ясувала, що передача Криму відбувалася не наскоком, а обговорювалася в партійному керівництві СРСР із 1953 року, і рішення це було колегіальне, тим паче що Хрущов у цей період ще не мав усієї повноти влади.


Але звідки ж пішов міф про «самодура Хрущова», «який подарував» Крим Україні? Думаю, річ у тім, що Хрущова змістили в результаті «державного перевороту», і тому в брежнєвські роки його намагалися показати у фальшивому світлі, його заслуги замовчувалися, невдачі перебільшувалися, про нього складали й вкидали в народ анекдотичні історії, у яких він виглядав, м’яко кажучи, дурнем. Адже що здебільшого пам’ятали про Хрущова у 80-ті роки? Не ХХ з’їзд і розвінчання культу особистості Сталіна, а кукурудзу, «кузькину мать», черевик, яким він нібито стукав по трибуні ООН. У цьому ж ряду стояв і Крим.


А міфи дуже живучі. І тепер, незважаючи на Інтернет і доступність інформації, більшість росіян продовжує повторювати стару байку про Хрущова, який з п’яних очей подарував Крим хтозна кому.


Менталітет нинішніх кримчан багато в чому визначається подіями середини минулого століття. Під час Другої світової війни з 1941 по 1944 роки з багатонаціонального Криму було депортовано більшу частину населення півострова. А на їхні землі з 1944-го стали переселяти колгоспників з Росії. І це був свого роду добір, не всі приживалися, частина переселенців повернулася назад, не кожний може оселитися в чужому будинку, з якого вигнали хазяїв, і жити там, користуватися чужим начинням, чужими речами, це ж те саме, що і мародерство. Для цього треба мати особливу вдачу, схильність до халяви.


На цю пристрасть до халяви й піймав Путін кримчан, попередньо промивши їм мізки. Як будь-який вдалий «експромт», анексія Криму готувалася задовго до її здійснення. Коли шукала факти, я натрапила на вкрай цікаву інформацію про це. Ще в 2011 році відомий суспільний діяч кримського народу, тодішній голова Меджлісу Мустафа Джемілєв в інтерв’ю газеті «День» заявив: «Ми в Меджлісі маємо оперативну інформацію, яку я можу зачитати. Це оперативні дані станом на травень 2011 року. У них говориться, що у ФСБ розроблено проект дестабілізації ситуації в Криму... це буде комплексна інформаційна кампанія, на фінансування якої виділяється окремий цільовий бюджет».


Тепер ми знаємо, що все, про що попереджав Мустафа Джемілєв, здійснилося.


Бесзплатний сир буває тільки в мишоловці. У неї й загнали себе кримські любителі халяви. А разом із собою потягли й усіх тих, хто не бажав із проблемної, з інфляцією, з боргами, з корупційними чиновниками, але вільної духом України опинитися в тоталітарній, заляканій репресіями до німоти, обманутої, обідраної до нитки злодіями-чиновниками Росії.


Марина СЕРЕБРЯНСЬКА (Подольськ, Московська область, менеджер з продажів):


— Я дивилася в режимі он-лайн трансляцію захоплення російським флотом українських кораблів у Криму. Я пам’ятаю, з якою мужністю й завзятістю українці намагалися вийти з оточення. Я ніколи не пробачу російським військовим їхньої садистської потреби в приниженні солдатів братської країни. Після того, що відбулося, я зрозуміла, що українці — справжні герої, а в російських офіцерів немає честі. Тепер мені із цим жити. У російських класиків докладно описані різні війни й різні ситуації. Російський офіцер завжди був взірцем честі. «Честь имею» — було не порожнім звуком ще 100 років тому. Тепер усе інакше: нескінченні війни породили садизм у душах населення країни, що виникла на місці Російської Імперії. Люди цієї країни їдуть убивати в братню країну, тому що в них є потреба вбивати, а населення, що залишилося вдома, возвеличує їх як героїв. Подумати тільки: убивць вважають героями. Не визволителів своєї країни (тому що в нашої країни ніхто нічого не захопив), не миротворців (тому що такої місії їм ніхто не давав), а звичайних джентльменів кривавої удачі або звичайних побутових садистів, що реалізують свої плебейські вбогі й жорстокі інстинкти. І назву корабля «Гетьман Сагайдачний» я пам’ятатиму все життя і онукам про нього розповім.


Олена МЕРКЕЛЬ (Сочі, журналіст):


Я ношу вишиванки. У мене їх дві — одну привезла подруга з Одеси, іншу надіслала дочка з Москви (так, у Москві продаються вишиванки!). Я ношу чарівні теракотові прикраси ручної роботи, зроблені чудесною дівчиною з маленького українського містечка. З дитинства зі мною вірші Лермонтова, присвячені Щербатовій — «... на блеск утомительный бала цветущие степи Украйны она променяла». Я дуже люблю голос Вадима Дубовського — американського далекобійника. Я шанувальниця творчості Вакарчука. А коли сиджу вдома сама й мені нудно — співаю на весь голос «Ніч яка місячна...» Усе це невеликі штрихи, але із цих дрібниць складається любов.

Любов до України, закладена ще в дитинстві, у маленькому будиночку бабусі Марії Іванівни, учительки української мови й літератури. Ох, цей будиночок на околиці Донецька, ох, ця бабуся! Вона була мені скоріше подругою — ми разом варили варення з вишень, ліпили вареники з ними ж, годували курчат і навіть гнали самогоночку (ночами, щоб сусіди не донесли). Потім уже й дочка моя приїжджала рвати черешню й абрикоси, виховувати цуценят у дворі й збирати пелюстки троянд... Тому, звичайно, поняття «любов до України» досить умовне — ну як можна любити частину себе? Адже не люблять окремо ногу або руку. Тим сильніше вдаряє те, що відбулося. Коли розпався Союз — не було відчуття трагедії, сімейні зв’язки не рвалися, ніхто не зводив рахунків з минулим. Прийняли як належне, жили по-різному, звичайно — але ворогами не були. Ворогами нас зробив окаянний путінізм, диявол, що обкопався в Кремлі, і його гаряча підтримка донецькими колабораціоністами. І, зрозуміло, російське ТБ, що остаточно перетворило людей на зомбі. Мій рідний чоловік сказав: «А давай переїдемо в Крим, він же тепер НАШ!» Моя давня вірна подруга говорила більше року на тему укрофашистів і «проклятих бандерівців». Попутники в поїзді, випадкові співрозмовники, сусіди — умить зібралися воювати й убивати в ім’я Путіна... У квітні 2014-го я висадила квіти на балконі — жовті чорнобривці й блакитні петунії. А у вікні сусіднього будинку напис — «Save Donbass People!» А мої тітки в Донецьку кричали: «Путін, уведи війська!» І варили борщі, і смажили котлети для «ополченців». Чесно — навіть не телефоную їм. Боюся за них і за себе. Боюся, що не втримаюся... Не хочу вкотре аналізувати злочини кремлівських діячів, багато вже сказано, розумному і цього досить. Після вбивства Нємцова ми з дочкою приєдналися до ходи і зустріли там друга, молодого гарного хлопця — він відстояв майже весь Майдан — не з початку, але до кінця. І він розповідав нам, що чистіше, вище й чесніше часу в його житті не було. І от це для мене найважливіше. Тепер моя любов до України пов’язана не тільки з минулим, з теплими хвилинами дитинства, з піснями й пейзажами.

Україна повернула нам віру в людей. Майдан, героїчний Майдан, показав, що кремлівський цинізм, заснований на культі скажених, незароблених грошей і нескінченної неправди — і мідного гроша не вартий. Честь, гідність, братерство перестали бути просто словами, вони стали реальними, справжніми! Люди, українці виявилися живими людьми. Ми продовжуємо вірити у вас, любі мої українці. Просто тому, що ви куди людяніші і розумніші за росіян — адже не спало ж вам на думку спалювати російські продукти! У мене багато друзів з різних куточків України — Одеса, Харків, Львів, Маріуполь, Луганськ... Ох, які це все прекрасні, добрі й розумні люди, які заслуговують на спокійне, багате й гідне життя. Сподіваюся, упевнена, тримаю кулаки — усе буде так, як вони захочуть! Тримайтеся, дорогі.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.

 

Антивоєнні пікети біля пам’ятника маршалу Жукову в Москві. 


Фото з архиву Сергія СОЛОМОНА.