Медсанбат — як штрафбат.
Час вбиваєм безсонням.
Ми — його, а він — нас.
Навзаєм, як і завше.
— Краще так, ніж... — сестра
добавляє нам сотню,
Із «двохсотих» в «трьохсоті»
в журнал записавши.
Шкода тільки Володьку.
Без ніг і без тями.
Не оклигає, мабуть...
Дай Бог помилитись.
Тільки як без футболу він...
Так як без мами...
Вболівати навчиться,
а от чи... боліти?
Тільки «взводного» шкода.
«Батяню» в береті.
Сто пудів генерал був би
в завтрашнім часі.
Може, перший із тих,
в кого лінія честі
Не прямує пообіч — по стрілці
лампасів.
Шкода всіх, хто потрапив
під «Град» серед літа:
«Богуна», «Черняка», Жору,
Кольку, Івана...
Шкода землю донецьку,
в якій антрацити
Вже не золото чорне —
скоріше багряне.
Наша кров там загусла.
Тече... волонтерська.
По п’ять капельниць в день.
А було і по надцять.
Вимиваєм так трутку,
оту із імперських
Із вождів, і не тільки з вождів,
а із націй...
Медсанбат — як штрафбат.
Циферблат в ізголов’ї.
Стрілки в коло вжилися,
запущені Богом.
І сестра милосердна
(дай їй, Спасе, здоров’я)
Не відходить, як дехто,
від горя чужого:
— Ви, тримайтеся, хлопці...
Щодня і щомиті.
Козаки ж ви чи ні, врешті,
з прапрадіда-роду?
— Звісно, так, наша люба!
Тільки як із тим жити,
Що живих козаків — лише троє зі взводу!?.
Євген ЦИМБАЛЮК.
смт Млинів
Рівненської області.
